Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

і тепло вдягається, що він не захворів на грип, який, чула вона, лютує в Європі. Про південноафриканські справи не пише, бо він дав їй виразно зрозуміти, що вони не цікавлять його.

Якось він згадав у листі, що забув у потязі рукавички. Помилка. Негайно прибула авіапосилка: пара рукавичок з овечої шкіри. Пересилка коштує дорожче, ніж рукавички.

Мати пише листи в неділю ввечері й кидає в скриньку так, щоб їх забрали в понеділок уранці. Джонові дуже легко уявити собі цю сцену в квартирі, до якої переїхали вона, батько і брат після того, як їм довелося продати будинок у Рондебоші. Вже повечеряли. Мати витирає стіл, одягає окуляри, присуває лампу. «Що ти робиш?» — запитує батько, що боїться недільних вечорів, коли «Argus» уже перечитано від початку до кінця і більше немає роботи. «Я повинна написати Джонові», — відповідає мати, заціплює вуста і змушує його замовкнути. «Найдорожчий Джоне», — починає вона писати.

Чого вона сподівається досягти своїми листами, ця затята, непристойна жінка? Хіба вона не бачить, що докази її вірності, хоч якої невідступної, ніколи не спонукають його відчути жаль і повернутися назад? Хіба не змирилася, що він ненормальний? Вона повинна зосередити свою любов на братові й забути про нього. Його брат — створіння просте і невинне. В брата м’яке серце. Нехай брат візьме на себе тягар любити її, нехай братові скажуть, що відтепер він первонароджений, її улюбленець. А вже потім він, новозабутий Джон, матиме свободу жити своїм життям.

Мати пише щотижня, проте він відповідає їй не щотижня. Адже в такому разі це дуже скидалося б на взаємне листування. Він відписує вряди-годи, його листи коротенькі, і там майже нічого не сказано, крім того, що, оскільки він написав їх, то напевне ще досі живий.

Оце і є найгірше. Це пастка, яку вона збудувала, пастка, з якої він ще не дібрав способу вийти. Якби він урвав усі зв’язки, якби не писав узагалі, вона б зробила найтяжчий, найгірший можливий висновок, і на саму думку про горе, яке охопить її тієї миті, йому кортить закрити собі вуха і затулити очі. Тож, поки мати жива, він не наважується вмерти. Хоча він не дуже себе любить, задля неї він повинен дбати про себе, і то навіть тепло одягатися, належно харчуватися, пити вітамін С. А про самогубство й мови не може бути.

Про новини з Південної Африки він дізнається з передач Бі-бі-сі і з газети «Manchester Guardian». Газетні повідомлення він читає зі страхом. Фермер прив’язав одного свого робітника до дерева і зашмагав його до смерті. Поліція навмання стріляє по юрбі. В’язня знайшли мертвим у його камері, повішеним на смужці від ковдри, його обличчя розбите й закривавлене. Жахіття за жахіттям, жорстокість за жорстокістю, і кінця-краю не видно.

Він знає материну думку. Мати вважає, що у світі Південну Африку не розуміють. Неграм у Південній Африці живеться краще, ніж у будь-якій іншій країні Африки. До страйків і протестів підбурюють комуністичні агітатори. Коли йдеться про сільськогосподарських робітників, яким платять кукурудзяною кашею і яким доводиться одягати своїх дітей у джутові мішки, щоб захистити від зимового холоду, мати згодна, що це ганьба. Але такі речі трапляються тільки в Трансваалі. Саме африканери з Трансваалю з їхньою похмурою ненавистю і черствими серцями забезпечують країні таку лиху славу.

Його власна думка, яку він не вагається висловити матері, полягає в тому, що замість читати щоразу нові промови в ООН, росіяни повинні негайно напасти на Південну Африку. Вони повинні висадити десантників у Преторії, схопити Фервурда[38] та його приятелів, вишикувати їх під муром і розстріляти.

Що росіяни повинні робити далі, розстрілявши Фервурда, він не сказав, бо ще й не думав про те. Треба утвердити справедливість — оце тільки й має значення, а решта — це вже політика, а політика не цікавить його. Скільки він пам’ятає себе, африканери топчуть людей тому, що колись, як кажуть вони, їх самих топтали. Що ж, нехай колесо обернеться, нехай на силу відповідають ще більшою силою. Джон радіє, що вибрався звідти.

Південна Африка — наче жорно на його шиї. Він хоче скинути його, йому байдуже, як, щоб знову мати змогу дихати.

Джонові не конче треба купувати «Manchester Guardian». Є інші, легші газети, наприклад «Times» або «Daily Telegraph». Але на «Manchester Guardian» можна покластися, що вона не пропустить нічого з Південної Африки, від чого буде краятись серце. Читаючи «Manchester Guardian», він принаймні певен, що знає найгірше.

Джон не бачив Астрід кілька тижнів. А тепер вона телефонує. Її перебування в Англії закінчується, вона збирається додому в Австрію. «Думаю, я вже не побачу тебе, — казала вона, — тож подзвонила попрощатися».

Астрід намагається говорити байдужим тоном, але він відчуває сльози в її голосі. Знаючи, що винен, пропонує зустрітися. Вони п’ють разом каву, вона йде до нього додому і проводить там ніч («нашу останню ніч», як вона назвала її), горнеться до нього, стиха плаче. Вранці наступного дня (це неділя) він чує, як вона підводиться з ліжка й навшпиньки йде до ванної на сходах одягтися. Коли вона повертається, він удає, ніби спить. Він знає: досить дати бодай найменший знак — і дівчина лишиться. Якби він захотів зробити що-небудь, перше ніж звернути на неї увагу, скажімо, почитати газету, вона б сіла тихенько в кутку і чекала. Саме так, здається, навчили поводитись дівчат у Клаґенфурті: нічого не вимагати, чекати, поки чоловік буде готовий, а потім служити йому.

Йому б хотілося бути ласкавішим до Астрід, такої юної і такої самотньої у великому місті. Він хотів би висушити їй сльози, повернути усмішку на її обличчя; хотів би довести їй, що його серце не таке черстве, як здається, що він здатний відповісти на її готовність своєю готовністю, готовністю пригорнути її так, як їй хочеться, щоб він пригорнув її, і слухати її розповіді про матір і братів на батьківщині. Але треба бути обережним. Забагато тепла — і вона може здати свій квиток, лишитися в Лондоні, переїхати до нього. Двоє переможених, що знаходять притулок у взаємних обіймах, втішають одне одного, — надто принизлива перспектива. Вони могли б і побратися, він і Астрід, а потім аж до скону доглядати одне одного, наче інваліди. Тож він не подає знаку, а лежить, стуливши повіки, аж поки почув, як зарипіли сходи і клацнули вхідні двері.

Надворі грудень і лютує негода. Падає сніг, стає сльотою, сльота замерзає, на тротуарах