Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

поставить хрестик проти прізвища жертви. Більшість поставила хрестик біля свого прізвища.

Але при цьому було досить двох-трьох хрестиків навпроти мого прізвища, і я автоматично набираю максимум голосів.

Так і вийшло. Знайшлася тільки одна людина, яка сказала, що нехай краще порозганяють всіх, аніж брати участь у цій підлій справі. Саме вона і прийшла мене попередити.

Я проглянув трудове законодавство і переконався, що за п’ятьома-шістьома пунктами мене не мають права скорочувати.

Я прийшов у лабораторію і почав вимагати нових профспілкових зборів, бо перші проводили без мене, і не було навіть протоколу засідання. Я показав Трудовий Кодекс і показав, чому вони не можуть мене скоротити. Нарешті, пояснив, що мені небайдуже, хто вижене — працівники чи адміністрація. Коли працівники, то мені буде важко буде довести на суді проти адміністрації хоча б що-небудь.

Збори ухвалили, що попередні збори були незаконні, що «Плющ — потрібний лабораторії співробітник».

Труднощі були в іншому:

— Кого ж скорочувати, якщо не мене?

Це ставило мене в негарне моральне становище: я змушував когось добровільно взяти на себе жертву.

Я пояснив зборам, що профспілка має право не допускати, щоб скорочували будь-кого.

У протоколі зборів так і записали.

Після зборів знову почалась дискусія про те, що «аморально» ставити лабораторію під загрозу і «морально» мовчки дивитись на те, як розправляються з людьми за їхні погляди. Дехто з друзів намагався довести мені, що не все так погано, що я перебільшую симптоми повернення сталінізму.

З протоколом зборів я поїхав у відділ кадрів. Там мені повідомили, що через два тижні мене звільнять. Я заявив, що вони не мали права мене звільняти, бо в мене двоє дітей.

— Хто ж винен, що ви не повідомили у відділ кадрів, що у вас народилась друга дитина?

— Нічого подібного, у вас це записано, тому що на свята мені видають подарунки на обох дітей. (Це така традиція в СРСР — турбота про дітей… на свята видають пакет цукерок.)

— А я кажу вам, що друга дитина не записана.

Я підійшов до картотеки і почав шукати свою карточку.

Завідувачка канцелярії відділу кадрів підбігла до мене і почала кричати, щоб я не смів ритися в паперах.

Я витягнув свою карточку і показав, що обоє синів записані.

Завідувачка почала кричати, що я хуліган, нахаба і таке інше. Вона кричала, як дуже ображена жінки. До кімнати почали заглядати — враження було таке, що хтось намагався її зґвалтувати.

На якусь мить я справді відчув себе покидьком, що знущається з сивого волосся цієї жінки. Але відчуття провини дуже швидко зникло — я раптом згадав, хто кого насправді ґвалтує.

Зайшов до місцевкому і показав протокол.

— Ви не знаєте закону. Питання вирішують не профзбори, а місцевком.

— Навіщо ж ви наказали провести профзбори?

— Це не має значення.

— Але ж ви за законом не маєте права мене звільняти.

Я перерахував усі свої «пільги», показав блискучу характеристику, яку Автономов дав декілька місяців тому.

Тут у розмову втрутився сторонній:

— Я з обкому профспілки. Зараз уже пізно щось вирішувати у місцевкомі. Ви можете упродовж десяти днів подати на адміністрацію до суду.

— Гаразд, буду судитись.

Я поговорив з художницею Аллою Горською, яку разом з друзями вигнали зі Спілки художників. Вони також хотіли судитись — за наклеп на них з боку Секретаріату Спілки.

Проте в Алли нічого не вийшло, бо інші художники не захотіли подавати скаргу до суду. Один із керівників Спілки пообіцяв, що їм залишать майстерні, даватимуть замовлення на оформлення міст України, коли вони тихо сидітимуть. Одній же Аллі не хотілось судитись.

Я почав шукати адвоката, бо хотів зробити процес політичним. У Москві адвоката, який би згодився чесно говорити про політичне підґрунтя мого «скорочення» на суді, знайти важко, але можна. У Києві ж я прошукав відповідного адвоката всі десять днів. На 12-й день один юрист мені пояснив, що за законом я мусив за десять днів подати заяву до суду, а шукати адвоката далі можна було й після цього.

Але був серпень 68-го року, і власна доля відступала на задній план.

Якось удома в одних людей я зустрівся з чехом. Я почав розпитувати його про ті «факти», які наші газети наводили як доказ загрози контрреволюційного антисоціалістичного перевороту в ЧРСР. Він переконливо заперечив усі аргументи й «факти» радянської преси.

Зокрема, щодо відомого листа дев’яноста робітників автозаводу, в якому автори писали про загрозу контрреволюції й просили «братньої» підтримки Радянської держави, він пояснив, що майже всі вони або бюрократи, або працівники заводської охорони.

Думка про агресивні наміри ФРН його тільки насмішила. Хто ж не розуміє, що ФРН так боїться СРСР, що й мріяти не може про будь-яку агресію проти ЧРСР, навіть маючи «п’яту колону»? До того ж, століття взаємин з німцями чехи надто добре пам’ятають.

— Чехи й словаки ніколи не відвернуться від Росії.

— Так, але СРСР збирається на вас напасти.

— Ні, такого не може бути. Ми — братні народи. Ми — соціалістична країна.

— Погано ж ви знаєте своїх братів. Брежнєву й на думку не спаде згадати про столітні взаємини й дружбу. Те ж саме і з соціалізмом. (Досить пригадати процес Сланського.) Для них соціалізм — ширма, щоб зберегти владу. А ви розхитуєте їхню владу.

— Може й так. Але ж не підуть радянські солдати проти комуністів і слов’ян!

— А Угорщина? Навіщо ж вони щодня зводять наклепи на КПЧ, як не для того, щоб підготувати солдатів і народ до нападу на «контрреволюціонерів»?!

— Ні, бути такого не може.

— А навіщо наші танки стоять біля кордону?

— Я бачив, коли переїжджав кордон. Вони хочуть залякати Дубче-ка, щоб той був поступливіший.

Суперечка нічим не закінчилась. Чех дуже вже вірив у слова «дружба» й «інтернаціоналізм». Я ж не вірив жодному слову наших вождів. А народ… Що він знає? Йому щодня брешуть, він вірить і не вірить. Він вірить в те, що «ми всіх годуємо; ми врятували чехів і словаків, поляків і болгар від німців. А вони, невдячні…», і не вірить в чесність тих, хто йому це каже.

Навіть у себе в лабораторії я чув слова:

— За що ми проливали кров? Щоб вони віддали країну німцям?

— Господи, нащо ж чехам і словакам віддавати свої землі ФРН?

І це говорили люди, що знали історію радянської зовнішньої політики.

Ще в травні, тільки-но