Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Славний квартет та добрий викладач

– Катріна заступилась за Шаваля, хоча той завжди бив її і принижував. Як ти думаєш, чи Ольга б заступилась за тебе?

         Так питав Андрій Прокопович недільного ранку третього грудня. Він вже дочитував «Жерміналь», та поруч нього на балконі сидів Іван, попиваючи каву з сигаретою. На питання Андрія він одразу повернув до нього голову та кинув сором’язливий погляд. Якби ж то Ольга коли-небудь заступилась за нього! Іван відповів:

         – Думаю, що ні.

         – Ти думаєш правдиво та реально. Це добре. Інакше, якщо ти не будеш стежити за собою, за думками, за ділами, то ти загинеш. Ти теж, Іване, пам’ятай це, і не загинеш, – мовив Андрій Прокопович.

         – Звідки ти знаєш, що я кажу правду?

         – Таку просту істину не побачить хіба що якийсь звір. Та мені насправді подобається, що ти йдеш по моїй істині. Та коли інші люди – проте їх сьогодні небагато, ходять по іншій істині, то для мене це тільки нещастя.

         – Зрозуміло.

         Хоча Іван, по правді кажучи, нічого з тих слів не зрозумів.

         Андрій Прокопович, згортаючи книгу, вийшов з балкону та підняв своє маленьке кошеня, котре вчора ввечері приніс Іван. З ним Андрій любив бавитись, та поки ще ніяк не міг дати йому належне назвисько.

         – Як же тебе прозвати? – питав він. – Ми будемо мстити людям, виказувати їм свою істину. Як люди довгі роки полонили мене і тебе, то ми їм будемо мстити. Я прозву тебе Едмоном. Однак ні, ти ще не можеш мстити, бо не зробили тобі ще нічого поганого, – тому ми тільки будемо освітлювати істину. Ти будеш Веліалом.

         З балкону почувся сміх Івана Родіоновича.

         – А ти тоді ким будеш? – спитав він Андрія.

         – Я буду Міносом. Та мені з Веліалом треба зараз поїсти.

         – Ах, і я забув тобі сказати, що вчора по дорозі додому купив «Бехеровку», – поспішив за ним Іван, коли Андрій вже був на кухні.

         – І тобі не жаль тих грошей?

         – Чого це мені має бути жаль? Давай вип’ємо!

         Іван Родіонович поліз до морозилки та дістав звідти зелену літрову пляшку трав’яного лікеру міцністю в 38 оборотів. Андрій Прокопович на нього й не подивився – його більше цікавило, що тепер дати їсти кошеняті.

         – В нас є м’ясо? Тільки не куряче, – цікавився він.

         – Ну в нас є філе, але це просто Оля ще вчора по телефону мене попросила купити.

         – Де воно?

         – Ось тут, – Іван відкрив холодильник та показав на білу вакуумну упаковку, в якому лежало рожеве м’ясо. Це були акуратно нарізані шматочки свинячого стегна.

         Андрій Прокопович посміхнувся та дістав упаковку.

         – Але ж… – хотів було сказати Іван.

         – О ні. Ти витратився на той лікер, тепер не побоїшся, думаю, витратити кілька шматків м’яса.

         – Ні, ні, я не такий вже жадібний, – мовив Іван.

         – Ти це мені говориш? Це ж яка користь людині, якщо вона отримає увесь світ, та нашкодить своїй душі? Не знаєш? А я хочу дізнатися, і дізнаюсь. Думаю, для цього я й народився, – відповів Андрій Прокопович, відкриваючи упаковку.

         – Ти народився, щоб отримати цілий світ?

         – Отримати і залишити собі. Я тобі скажу, що світ, в якому ми живемо, і є справжнім пеклом. Адже після смерті ніяких трубачів та суду не буде, незалежно від того, що ти при житті наробив. Центром людської свідомості є любов. А живе ця любов не в зовнішньому світі, а у внутрішньому, духовному. Внутрішній світ – це є наш бог.

         Однак я живу тільки для того, щоб виконати одну волю. Я не буду тебе обманювати. Я відбираю любов, щоб людина ніколи не пізнала раю. Бо рай – це не Едем, це можливість вічно любити.

         Іван Родіонович заплющив очі та став міркувати. Точніше буде сказати: мріяти. Якби ж він міг мати можливість споглядати такий рай, де в сяйві звеличується його кохана красуня – Ольга.

         – Як же ти можеш відбирати любов, якщо вона вічна? – питав далі Іван.

         – Невже ти жодного разу не відчував, що маєш більшу приязнь до мене, ніж до неї? – казав Андрій Прокопович, спостерігаючи, як Веліал задоволено поїдає сире м’ясо.

         – Відчував… – признався Іван. – Просто ти наче якесь джерело інформації. Де ти вчився?

         – Ніде. Я лиш багато читав, подорожував. Врешті, був і бідним ще в Єрусалимі, та водночас там я багатий, бо в спадок отримав велику територію.

         – В спадок? – схопився Іван. – В Єрусалимі?

         – Не в Єрусалимі. Та вважай, я володію двома портовими містечками.

         – Як вони називаються?

         – Яффа та Екрон. Це все в Ізраїлі.

         Іван Родіонович дістав телефон та став шукати назви цих міст в Інтернеті. Через хвилину він вигукнув, ляснувши свій лоб:

         – О мій боже! Як ти ними володієш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍