Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Хочу та володію. І нікому їх не віддам. Там знаходиться усе, що здобув мій рід, ще за давніх часів. В роду я маю людину, котра ще дитиною розривала пащу левові та могла нести на собі величезні ворота.

         – Ти кажеш про Самсона? – мовив не менш обізнаний Іван.

         – Певно, що так.

         – Але ж його не існувало.

         – Він існував, – відказав Андрій Прокопович. – Більше того, він зараз в раю. Його любов до чарівної Даліли не зчахла навіть після того, як вона відібрала його силу.

         Андрій Прокопович поставив смажити філе. Зі сковорідки закоптило пахучим димом. Добряче посоливши м’ясо, він закрив його кришкою, щоб воно більш просочилось ароматом диму. Тим же часом Андрій спитав:

         – Коли ж прийде Ольга?

         – Сьогодні.

         – Сьогодні? Так ти обманув свого батька, коли сказав, що покажеш її в суботу?

         – Я просто хотів, щоб він відчепився.

         – Ти соромишся, що Ольга принизить тебе при батькові? – спитав Андрій Прокопович.

         – Так.

         – На та є причини. Які вони?

         – Я не можу сказати.

         – Це означає, що ти соромишся Ольги. То нащо вона тобі?

         – Я люблю її.

         – То признайся, чому ти думаєш, що Ольга тебе принизить.

         Іван скривився та відвів погляд від друга.        

         – Скажи, що не так, – приказав Андрій.

         – Вона не любить мене! – люто прокричав Іван.

         – Чому тоді вона дозволила тобі жити в своїй квартирі? Пожаліла?

         – Ні… Вона завжди ігнорувала мене. Просто вона думає, що в мого батька є великі багатства.

         – Але ж вона дізнається правду. І що ти тоді робитимеш? Де будеш жити?

         – Не знаю, – понуро мовив Іван. – Певно, що в батька.

         Андрій всміхнувся.

         – Давай так, – почав він, – якщо Оля почне тебе виганяти, то я тобі поможу настільки, що ви навіть одружитесь. Та взамін ти повинен строго виконувати мої завдання. Домовились?

         – Ну… Домовились.

         В цей же час у вхідних дверях щось зашурхотіло в замку, та через мить почувся скрип. Опісля друзі вчули лункі стуки каблуків по ламінату. Вони наближалися до кухні. Іван же став посеред кухні, та вирішив зустріти дівчину з усіма почестями.

         Ольга з’явилась у білому облягаючому платті, з клітчастою сумочкою «Луї Віттон» наперевагу. Вбачивши на кухні незнайомого чоловіка, вона кинула на Івана запитальний погляд.

         – Це Андрій, – мовив він, – він у нас живе.

         – Чому він тут живе? – невдоволеним голосом спитала Ольга.

         – Бо він…

         – Бо я той, хто допоможе розколоти його батька, щоб він віддав нам його скарби, – вмішався Андрій.

         – Ясно… Ну про це пізніше, та чому тут таке смердить горілим?

         Андрій Прокопович схопився, відкрив кришку сковорідки, й всю квартиру оповив дим. Тим не менш, Андрій все ще продовжував перевертати шматочки м’яса. Коли Іван та Ольга кашляли, одчиняючи вікна, він промовляв, наче до самого себе:

         – Хотів «рер», та вийшов «велл дан». Бачте, хотів трошки крові, та ви мене заговорили.

         Коли  вже неспокій більш менш пройшов (хоча кухню однаково заповнював дим), Ольга випадково ледь не роздавила своїм високим каблуком крихітне кошеня, яке весь цей час наче спостерігало за дурнуватими людьми. Ольга узяла його на руки, та у відповідь воно лиш невинно занявчало.

         – Звідки це в нас? – поцікавилась вона.

         – Ах, це Веліар, – відповів Андрій Прокопович.

         – Тож, звідки він?

         – Це кіт Родіона, – відповів Андрій. – Та це не так важливо. Хтось буде м’ясо?

         Ольга погодилась. Чесно кажучи, вперше побачивши його, вона обурилась тільки від того, що Іван так самоуправно заселив до її квартири чужу людину. Та насправді сам Андрій, не дивлячись на казус з димом, тільки подобався їй. Він був хоч і дещо нижчим від Івана, та на відміну від нього завше тримав свою спину рівно, а його лискуче, темне волосся виблискувало на сонці. Як досвідчена вже в чоловіках жінка, Ольга помітила на тильній стороні його долонь випуклі лінії вен – це свідчило лиш про те, що він має дужі руки.

         Отже, переодягнувшись у домашнє вбрання: футболку з відкритим животом, чорні легінси та білі шкарпетки, Ольга сіла за стіл, щоб спробувати м’ясо.

         – Це те саме стегно, яке я тебе вчора попросила купити? – спитала вона у Івана.

         – Так, воно.

         Ольга відрізала собі шматочок та обережно поклала до рота… Смак спецій в перемішку з м’ясом, котре Андрій під час завершального томління постійно поливав його власним соком, здавався їй найкращим у світі витвором кулінарії.