Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Габріель вирішив дотиснути.

— Якщо я насправді частина якогось експерименту… то що, якщо він піде не так? Що, якщо я… не повернуся звідти?

Це, схоже, влучило в ціль.

Лукас кліпнув і відвів погляд. Його пальці стислись у кулак, але лише на секунду.

— Я не можу тобі нічого сказати, Габріелю. Просто… слідуй інструкціям.

Він швидко зібрав записник і розвернувся до виходу.

— Лукас, — гукнув Габріель.

Той зупинився, але не повернувся.

— Скажи мені хоча б одне, — Габріель говорив тихо, але в його голосі було більше болю, ніж він сам очікував. — Чи ти справді думаєш, що те, що тут відбувається — правильно?

Лукас не відповів. Він просто пішов.

Габріель лишився наодинці. Але тепер він знав: Лукас почав вагатися.

Це означало, що він став ще ближчим до правди.

Габріель все ще відчував втому, але тепер це була не та виснаженість, що скувала його тіло одразу після пробудження. Його рухи стали впевненішими, м’язи більше не протестували проти кожного кроку, хоча в ногах залишалася легка важкість. Реабілітація приносила свої плоди, і тепер він міг рухатися коридорами лікарні майже без підтримки.

А йому було куди йти.

Лукас почав уникати його, з’являючись лише тоді, коли це було необхідно. Значить, сумніви все ж таки закралися в його голову. Але поки що цього було недостатньо. Габріелю потрібна була інформація, а для цього треба було знайти інший спосіб її отримати.

Тому він вирішив слухати.

Він блукав довгими стерильними коридорами, прислухаючись до розмов персоналу. Тут і там лунали фрази про процедури, про пацієнтів, про розклади досліджень, але нічого, що стосувалося Меліси.

Проте один момент його зацікавив.

Він якраз сповільнив ходу, проходячи повз відкриті двері кабінету для персоналу. Усередині дві жінки в білих халатах пили каву, обговорюючи щось напівпошепки.

— …взяла відпустку без пояснень, просто зникла.

— Думаєш, її змусили?

— Не знаю. Але хіба не дивно? Вона була такою відповідальною. Навіть більше, ніж слід було б…

— А може, вона дізналася щось зайве?

— Цить! Не тут.

Габріель встиг пройти далі, щоб не викликати підозр, але його серце билося швидше.

Взяла відпустку без пояснень? Зникла?

Його сумніви тільки посилилися.

Він пройшов далі, минувши кілька палат, і вийшов у невеликий зимовий сад — єдине місце в лікарні, де можна було побути в умовній тиші. Повітря тут було свіжішим, рослини створювали ілюзію нормального світу.

Мелісу усунули. Вона знала щось, чого не повинна була знати.

Габріель сів на лавку, втупившись у гілки якогось невідомого йому дерева. Він відчував, як навколо стискається кільце брехні.

Він мусив знайти її.

Але як?

Варіантів було небагато. Найімовірніше, лікарня ще має її документи, записи про те, де вона могла б бути. І якщо хтось і міг мати до них доступ, то це…

Лукас.

Габріель усміхнувся сам до себе.

Так. Він знав, як діяти далі.

Габріель сидів у своїй палаті, втупившись у стелю. За останні кілька днів він зробив чимало — змусив Лукаса сумніватися, почав потроху розхитувати його впевненість. Але цього було недостатньо.

Якщо він хоче дізнатися правду, то повинен діяти обережніше.

Перед тим як натиснути на Лукаса, потрібно більше інформації.

А найкращий спосіб її отримати — навідатися до кабінету Меліси.

Габріель бачив, як вона намагалася допомогти йому, ще тоді, коли він тільки почав розуміти, що навколо нього щось не так. Вона була єдиною, хто показував хоч якусь людяність у цьому місці. Чому ж тоді її раптово усунули?

Його інтуїція підказувала — вона знала більше, ніж мала.

А значить, в її кабінеті могло щось залишитися.

Або ж його вже вичистили.

Але навіть якщо так — варто перевірити.

Ризиковано.

Якщо його спіймають — пояснити, що він забув у кабінеті лікарки, буде складно.

Але він не може залишатися в невіданні.

Грати за їхніми правилами — це шлях у пастку.

Тож він вирішив діяти.

***

Наступного дня він почав діяти.

Перший крок — дістати ключі.

Прибиральниці. Вони мали доступ до всіх приміщень. Це означало, що і до кабінету Меліси також.

Він помітив двох прибиральниць у коридорі — літню жінку з сивим волоссям і її молоду напарницю. Вони вели спокійну бесіду, штовхаючи перед собою візок із прибиральним приладдям.

Ідеальний момент.

Габріель різко зупинився посеред коридору, вдихнув і впав на одне коліно, сперся рукою об стіну. Голову опустив, зробивши вигляд, що ледве тримається на ногах.

— О Господи! — пролунало від сивої жінки, коли вони його помітили. — Хлопче, тобі зле?

Молода кинулася до нього першою.

— Води… — хрипко вимовив Габріель, зробивши надривний вдих.

— Я принесу! — вигукнула одна з них і побігла до найближчої ординаторської.

Залишилася тільки друга, та, що схилилася над ним, намагаючись підняти його під руку.

— Давай, милий, сядь, я зараз когось покличу…

— Не треба… — прошепотів він, намагаючись говорити спокійніше. — Просто… Здається, я бачив вас раніше. Ви давно тут працюєте?

Жінка зупинилася, розгублено моргнула.

— Ох, вже десять років як…

— Це довго… — Габріель спробував усміхнутися слабкою, вимученою усмішкою. — Ви, мабуть, знаєте тут кожного…

— Ну, можливо, — вона ніяково всміхнулася.

Саме зараз.

Габріель, ледь помітним рухом, витягнув оберемок ключів із її кишені. На його удачу, вони не були прикріплені до пояса, як у деяких інших. Він швидко провів пальцями по металевих жетонах.