Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

В той момент друга прибиральниця повернулася з пластиковим стаканчиком води.

— Тримай, любий, пий повільно.

— Дякую… — Габріель узяв стакан, зробив ковток, а потім повільно піднявся на ноги, немов би все ще почувався зле.

— Тобі точно не покликати лікаря?

— Ні-ні, я вже краще, дякую… Ви такі добрі… — він вдячно всміхнувся.

Жінки ще кілька секунд стурбовано дивилися на нього, але потім пішли, продовжуючи свою розмову.

Габріель відчув, як серце шалено б’ється у грудях.

Ключі були в його руці.

Залишилося тільки відкрити двері.

Габріель ішов швидко, але обережно. Він м’яко ступав коридором, уникаючи сторонніх поглядів, прислухаючись до кожного звуку. Його серце калатало, та не від страху — від адреналіну. Відчуття небезпеки пульсувало в венах, ніби нагадувало, що він знову порушує правила.

Він поглянув в обидві сторони перед тим, як зупинитися біля дверей. Нікого.

Швидким рухом вставив ключ у замок, провернув, і двері з м’яким клацанням піддалися.

Габріель увійшов і зачинив їх за собою.

І відразу відчув її присутність.

Хоча кабінет був порожній, здавалося, ніби Меліса тільки-но вийшла й ось-ось повернеться. В повітрі ще літав легкий аромат її парфумів — солодкуватий, м’який, з нотками кориці та ванілі. Той самий запах, що ледь відчувався, коли вона нахилялася до нього з теплим, турботливим поглядом.

Вона була тут. Її більше немає. Але щось від неї залишилося.

Кабінет виглядав так само затишно, як він запам’ятав. Невеличке приміщення, пронизане теплом — ніби чужа людина впустила сюди шматочок власного дому.

На столі — акуратно складені папери. Жодного хаосу, лише педантичний порядок. Олівець лежав рівно поруч із блокнотом. Поруч — горнятко з недопитим чаєм.

Габріель провів пальцями по краю столу, ніби торкаючись привиду.

Якщо вона знала, що йде, чому не забрала речі? Чому тут усе так, ніби вона повернеться?

Йому спало на думку, що, можливо, вона не збиралася йти.

Він зітхнув, обвів поглядом кімнату.

Книжкова полиця, на якій стояли не лише медичні довідники, а й кілька романів у потертих палітурках. Маленька фотографія, захована за стосом документів.

Габріель витягнув її.

На світлині була Меліса — усміхнена, жива, з блиском у очах. Поруч із нею стояв якийсь чоловік, обіймаючи її за плечі.

Габріель провів пальцем по її зображенню.

— Де ти зараз? — прошепотів він.

Відповіді не було.

Тільки тиша.

Але він знав: десь тут, у цій кімнаті, ховалися підказки.

І він їх знайде.

Габріель швидко перегортав сторінки, його пальці тремтіли від напруження, проте рухи залишалися чіткими. Документи розкидані хаотично, хоча загальний порядок у кабінеті не був порушений. Тут давно не торкалися паперів.

Він згадав, як колись заходив сюди й бачив, як Меліса завжди підтримувала ідеальну організацію своїх записів, впорядковувала навіть найдрібніші нотатки. Але тепер… Пил тонким шаром припав край столу, а аркуші були розкидані так, ніби їх колись перегортали в поспіху, а потім лишили.

Ніхто тут більше не працював.

Його погляд зачепився за маленький записничок із м’якою обкладинкою — той самий, з яким вона ходила всюди. Меліса завжди щось нотувала, здавалося, що в цьому записнику була зібрана вся її робота, усі її думки та, можливо, навіть відповіді, яких він так відчайдушно шукав.

Габріель узяв його, відчуваючи, як серце пропускає удар. Його пальці впевнено розгорнули обкладинку.

На першій сторінці, виведеній каліграфічним, виразним почерком, красувалася фраза:

"Габріелю. Тут є відповіді на твої питання."

Його дихання стало уривчастим. Вона знала.

Знала, що він шукатиме правду.

Знала, що він знайде цей записник.

Але не встиг прочитати жодного слова більше.

Раптово його інтуїція, що загострилася за останні дні, наче ножем прорізала тишу.

Кроки.

Вони лунали десь у коридорі, рівні, впевнені, поступово наближаючись.

Габріель відчув, як напружуються всі м’язи його тіла. Часу більше не було.

Він швидко, але обережно, сховав записничок у внутрішню кишеню лікарняної сорочки.

Кроки ставали голоснішими.

Зробивши глибокий вдих, Габріель озирнувся, перевірив, чи не залишив по собі слідів, і, підлаштовуючись під ритм чужих кроків, впевненим, хоч і трохи розслабленим рухом покинув кабінет.

У коридорі було порожньо. Але він знав — хтось був поруч.

Зберігаючи спокійний вираз обличчя, він рушив у напрямку своєї палати.

Записник у кишені здавався важчим за будь-яку річ, яку він коли-небудь носив.

Що вона хотіла йому сказати?

Які відповіді чекали на нього всередині?

Коли він нарешті повернувся у свою палату і зачинив за собою двері, тримаючи у грудях стриманий подих, він зрозумів: тепер у нього є щось справді важливе.

І якщо Меліса залишила йому цей записник, то вона точно хотіла, щоб він дізнався усю правду