Читати книгу - "Щоденник (збірник загонів з 80-х по 2025) 2, Мілена Христич"

Жорстокість тих дітей , їх кураж та те, що потім з ними відбувалося протягом життя можна було пояснити хіба що тим, що вони росли переважно на вулиці , батьки були переважно постійно на роботі, бо район був переважно цілком пролетарський . Звичайно, в ті часи, коли назрівала криза і наближався 91 й. від такої пролетарськості захоплювало дух. І хто знав, що через багато років Христя , майбутня порно-поетеса згадуватиме ті часи та намагатиметься виловити в тому темному напів забутому підсвідомому океані свої дитячі перли та скарби.

Мабуть у цьому була для неї певна екзистенціальна потреба . І хоч тоді ще не настав час її Соціалістичному Ісусові, але через тридцять років, коли стане годі шукати нових форм та змісту, бо все вже виявлялось кимось сказане та забуте та знову виловлене з культурних скарбниць, Христя усе ж таки намагатиметься шукати нове у старому , нові форми, нові змісти.

У двадцять п8ятому, після Пандемії  , а потім війни, Христя шукатиме нових стилів у тому, від чого відцурався увесь світ: у забутих іменах, у виході в червоний, у соціалізмові та легендах про пролетарське дитинство .

Літній театр на Зарічному та концерт

Чому ж Христя вже будучи дорослою, знову і знову згадувала дитинство.  Глашку? Альку?  Вона й сама не могла це пояснити.

Можливо тому, що життя у певному моменті стало схожим на жорсткого темного емпата. Знаєте, це тепер стало модно, думала собі Христя, сидячи у своєму фотелі з філіжанкою кави в руках ввечері після уроків у гімназії . Життя ставало темним емпатом. Так , саме життя ставало цим модним темним емпатом. Раптом вона , сама Христя , стала помічати, наче хтось краде її  особистість,  краде її дитинство та юність, її шалені історії, її любов, її кохання, її секс..

Христя думала, що це роблять злодії чи невідомі сталкери, що зламують її соц. мережі чи імейли чи її вай- фай та таємно читають її новели та щоденники та  читають самі її думки…

Але подумавши ще трохи , Христя зрозуміла, що цим усім займається ніхто інший як сам час..Час стирав їх з поверхні води. Ходи чи не ходи по ній. Залишай чи не залишай сліди на поверхні цього квантового поля чи моря, але як повіє вітер, то все це мішається між собою..І глибинні шари, а вони ж мабуть тихо опускалися углиб цього екзестенціального моря , цієї ноосфери, цієї бінарної матриці, написаної чи Богом чи людьми…Безжальний Кронос їв своїх дітей.

Христя відчувала порожнечу, наче їх здувало цим вітром з самої пам*яті Космосу …

А їй не те, щоб хотілося залишитися у спогадах прийдешніх поколінь. Але наче й рано наче й рано було отак, склавши плавці, й безсловесно лягати на дно...Повільно ставати таким собі кормом для інших чи безсловесним білим шумом нових часів. Влитися в фоновий голос за кадром…Чи так тихо бухтіти під ніс свої прокляття чи благословення , дорослішаючи наодинці з власними привидами..

Христі хотілося чогось іншого. Шукати нових форм, незважаючи на обіцяну кризу культури та сучасного мистецтва, незважаючи на загрозу Третьої світової чи навіть ядерного вибуху, незважаючи на очікуваний Апокаліпсис…

Нові форми і новий зміст . нові жанри …Змішати стилі відомі чи придумати нові…Хотілося зламати сам  ШІ, через те, що цей сучасний Бог говорив з людьми і давав відповіді. А сама Христя вже давно їх знала…

Але ще хотілося все таки повернути собі свою історію. І кинути виклик самому Кроносу.  Хай би що він був…

Попри час, хотілося відчувати себе дитинною і смертною одночасно. Танцювати з вітром. Співати з водою.

…

Глашка займалася музикою. Христя  з Алькою в ті часи ще нічим особливим не займались.  Але Глашка була вже тоді продвинута.

Одного разу вона запросила їх на власний концерт.  А відбувався він там же на Зарічному.  Біля величезного магазину, який тоді гордо називався Торгівельний центр. Це й був такий собі центр соціалістично-культурної торгівлі. Сучасні торгівельні центри не йдуть ні у яке порівняння. У тому Торговельному центрі був продуктовий магазин: величезна зала на першому поверсі.  На другому поверсі теж щось було…

Але з іншого боку у цій велетенській модерній будівлі було величезне кафе і як не дивно пошта..

З іншого боку були теж магазини…І взагалі , виглядало це трохи дико, але  Христя часто бувала у тому магазині, що міг приснитися хіба що Емілю Золя.

Христя з мамою Стефанією ходили на телеграф,  говорити з бабусею Лідою з Орджонікідзе. Це була легенда. Потрібно було спочатку замовити розмову. Ваш адресат отримував виклик у себе вдома, де зазначався час і дата вашої майбутньої міжміської розмови. Ви приходили на телеграф, трохи чекали і через певний час вам оголошували: кабінка номер три, наприклад …І там вже вас чекало справжнє диво: голоси рідних та близьких тобто далеких родичів.

Іноді Христя думала, що будь у неї можливість , вона би влаштувала Революцію лише щоб захопити пару таких телеграфів з минулого. Ну так на пам*ять.

Скільки часу вони проводили у таких кабінках. Там навіть стояли пуфики для дітей. Тобто, Христя завжди думала, що для неї. Вона ж тоді була дитина.

В тому магазині працювала одна продавчиня. Це була темноволоса повнувата жінка. Вони з мамою Стефанією ходили до неї робити перев.*язки (мабуть у них в родині був поранений і лікувався вже амбулаторно). У цієї жінки був син.  Такого самого віку, як і Христя тоді : років сім чи вісім.

Одного разу вони якраз і прийшли на перв*язку. Христя , прости Господі,  сиділа та просто вертіла головою. А наступного разу та жінка таємниче й каже: ви пішли, а мій син потім так і не заснув. Питаю його: що трапилось. А він каже: Я закохався в цю дівчинку, вона така гарна, я ніколи не бачив  таких кучериків…

Ну що сказати, після цієї розповіді серце Христі теж було не на місці. Але більше вона того хлопчика не бачила.  Але сам магазин та навіть та вулиця потім ще пару років асоціювалися у неї виключно з приємними людьми і коханням.