Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

Хлопчик ще продовжував стискати в руці знайдений камінь і, як міг, допомагав супутниці плисти далі. Повітря майже закінчилося, а тунель, на жаль, ні. Андрій докоряв собі, що вплутався в цю пригоду.

Раніше він жив у звичайному, спокійному світі, де його життю майже нічого не загрожувало, а тепер кожна нова авантюра могла коштувати йому життя. Як тільки хлопчик подумав кинути ідею з пошуками амулета, голову пронизав гострий біль. Він припинився лише тоді, коли вони допливли до місця, де рівень води був значно нижчим.

Ззаду почувся гомін. Підлітки вирішили сховатися у заглибленні у скелі. Навряд чи це могло їм допомогти, але, можливо, вдалося б виграти хвилинку, щоб перевести подих.

— Гей, не смій. — зашепотів Андрій, побачивши, що очі у Лери заплющуються. Вона трималася над водою лише завдяки йому. — Скоро ми будемо на поверхні.

Піднявши важкі повіки, дівчинка байдуже подивилася на друга. Вона не мала сил кудись плисти. Вода була не її стихією. Десь на краю свідомості з'являлася думка, що це досить мило. Вона — дівчина в біді, а він — безстрашний герой, який неодмінно врятує її. Але реальність була куди прозаїчніша. Залишатися у свідомості було важко, тіло від утоми перестало слухатися.

— Давай, приходь до тями! Я зараз сам піду на дно! — зашипів хлопчик, побачивши, що Лера знову намагається заплющити очі.

Раптом він затих, бо поруч із ними щось промайнуло. Хлопчик чортихнувся. Він почув щось схоже на «утопіть їх».

— Бігом! — вхопивши Леру за руку, він потяг її за собою. Вода швидко прибувала, обіцяючи затопити тунель. — Нам треба шукати правий тунель!

Прийшовши до тями Лера щосили заробила руками та ногами. Незабаром у друзів зовсім не було можливості вдихнути повітря.

Так би вони й потонули, але, мабуть, у долі на них були інші плани. Десь угорі з’явилося слабке світло. З останніх сил підлітки поплили на нього. 

Які ж вони були щасливі, коли зрозуміли що вибралися на поверхню. Доплисти до берега річки було вже дрібницею.

Мокрі до нитки та знесилені Лера та Андрій вибралися на сушу. Виявилось, що від млина вони відійшли недалеко. Кулак, у якому був затиснутий камінь, звело судомою, і тільки тому Андрій не втратив його по дорозі.

Від дому до них хтось наближався, і Андрій швидко сховав руку зі знахідкою до кишені.

 Це був професор Мілен у своєму повсякденному одязі. Побачивши двох своїх студентів, він дуже здивувався і поспішив до них.

— Що ви тут робите? Чому з вас тече вода? — насупився він.

— Ми… ми… — хотів сказати Андрій, але почувся лише стукіт зубів.

— Негайно до будинку! Все розкажете, коли висохнете! — скомандував професор, вирішивши відкласти допит на потім.

— Професоре Мілене, я приніс макет… — говорити вдавалося важко.

Чоловік кивнув, відчиняючи вхідні двері. За допомогою магії він допоміг висушити одяг, а потім залишив дітей біля каміна та пішов робити чай.

У будинку професора було тепло і затишно. У каміні потріскував вогонь, на стінах висіло декілька картин, а на підлозі лежав м'який килим. Незабаром викладач астрономії повернувся з тацею, на якій стояли три чашки чаю та заварне печиво. Поставивши тацю на стіл, він сів у інше крісло.

— Пийте, не соромтеся! То що сталося?

Професору Мілену було вже давно за шістдесят, але виглядав він не старше тридцяти п'яти. На його обличчі не з'явилося жодної глибокої зморшки, а очі були такі ж яскраві, як колись у молодості. Можливо, саме тому йому дали таке прізвисько.

— Мені сказали, що ви пішли додому. А макет я забув вам показати. Ми вас спочатку шукали, а потім… — відповів Андрій, замислившись, чи треба розповідати професору про камінь.

Шон Мілен вислухав його, жодного разу не перебивши. До кінця розмови на вулиці вже опустилися сутінки.

— Думаю, вам час йти, поки не дуже темно. — сказав Мілен, підвівшись з крісла. — Оцінку я поставлю, не турбуйся!

Назад вони майже бігли. Андрій таки розповів професору про підземний грот і духів, але промовчав про їхню знахідку. Лера не була згодна з ним у цьому, але сперечатися не стала.

Вони тримаючись під руки добралися майже до самого будинку номер сім. В їх стосунках практично нічого не змінилося, давалася взнаки втома. Вони б заснули на дивані у вітальні, якби вона була порожня.

Всередину вони вже зайшли, як ні в чому не бувало. Побачивши, що до них поспішає Уляна, Андрій махнув рукою та й пішов до сходів. Навряд Бондареву цікавить він.

— Ти де була? Ми на тебе чекали тут.

— Андрій відносив макет професору Мілену. Я ходила з ним за компанію. — побачивши, що подруга хоче щось спитати, Лера швидко змінила тему. — Вечеря ще не закінчилася? Ви вже ходили? Тоді я швидко переодягнуся і підемо.

Обійшовши Уляну, дівчинка пішла слідом за Андрієм. Їй хотілося якнайшвидше потрапити до своєї кімнати та переодягнутися в нормальний одяг.