Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Розділ 69: Виклик долі

 

Айше силою вхопила Евсун за руку й потягнула в кімнату, грюкнувши за собою дверима. У її очах палав гнів, змішаний із розпачем.

— Що він говорить, Евсун? — її голос був твердим, але тремтів від емоцій.

Евсун опустила голову, не маючи сили заперечувати очевидне.

— Мамо, це правда…

Айше відчула, як у неї всередині щось обірвалося. Її рука сама злетіла вгору, і за мить Евсун відчула пекучий біль на щоці.

— У мене більше нема дочки, а у тебе немає дому! — різко кинула Айше, відходячи назад.

Евсун схопилася за щоку, її очі наповнилися слізьми.

— Що ж я такого зробила, мамо? Покохала? Хіба це гріх?

— Не називай мене матір’ю, — відрізала Айше й різко зачинила двері перед її обличчям.

Евсун опустилася на коліна, її плечі здригалися від ридань.

— Мамо… відчини… прошу… — благала вона, але за дверима панувала тиша.

Раптом у коридорі з’явився Емір. Він присів біля Евсун, поклавши руку їй на плече.

— Евсун, досить… ходімо…

Вона лише заперечно похитала головою, стискаючи кулаки. Але Емір не чекав — він узяв її за руку й підняв на ноги.

— Тобі зараз не можна тут залишатися, — м’яко, але впевнено сказав він.

Евсун востаннє глянула на зачинені двері, за якими залишалася її мати, а потім, не сказавши більше ні слова, пішла слідом за Еміром.

Вони сіли в машину й мовчки поїхали. Місто за вікном розмивалося в тьмяному світлі вуличних ліхтарів, але Евсун не звертала на це уваги. Її думки були там, у будинку, де залишилася Айше.

— Ми їдемо до будинку Тулін, — сказав Емір, порушуючи мовчання.

— Навіщо? — її голос був тихим, майже безбарвним.

— Я заберу Омера.

Евсун не відповіла. Вона була настільки виснажена, що навіть сперечатися не мала сил.

Коли вони приїхали, Емір вийшов з машини.

— Зачекай тут, я швидко, — кинув він і зник у будинку.

Евсун притиснула голову до вікна, намагаючись хоч трохи прийти до тями. Її очі закривалися від втоми, але думки не давали заснути. Через кілька хвилин дверцята машини відчинилися, і поруч з’явився маленький хлопчик.

— Тітко Евсун! — радісно вигукнув Омер, простягаючи до неї руки.

— Омере… — її голос зірвався, і вона міцно обійняла дитину, намагаючись не розплакатися.

Емір завів машину, і вони рушили.

Будинок, у який вони приїхали, був далекий від усіх, хто міг би їх знайти. Евсун поклала Омера спати, але сама не могла заспокоїтися. Вона вийшла в коридор, де на неї вже чекав Емір.

— Що ти робиш? — її голос був напружений.

— Що ти маєш на увазі? — здивувався він.

— Навіщо ти привіз Омера?

— Він буде поруч зі мною, — твердо сказав Емір.

— Але його місце поруч із Тулін, вона його мати!

— Евсун, ми станемо однією сім’єю, — сказав він, дивлячись їй просто у вічі.

— Ти… ти здурів?! Він мій племінник! Як я можу замінити йому матір?!

— Я не залишу сина Тулін, — спокійно, але рішуче відповів Емір.

Наступного ранку Евсун прокинулася від тривожних новин.

— Еміре! — вона вибігла в коридор, де він вже переглядав телефон.

— Що таке, Евсун?

— Тулін заявила, що ти викрав Омера!

Емір стискав телефон у руці, його щелепи напружилися.

— Чорт забирай…

— Що тепер робити? — у її голосі звучав страх.

— Не знаю, — холодно відповів він, — але Омера я їй не віддам.

Евсун похитала головою, відчуваючи, що ситуація виходить з-під контролю. Тулін не з тих, хто просто здається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍