Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

розділ 16

—Де Мерлін? — увірвавшись до кабінету, роздратовано сказала Дженні.

—Що сталося? — на його губах грала легка усмішка.

—Чому ти не сказав що їх четверо? — накинулася вона на нього.

—Ти про кого? — хлопець здивовано дивився на Дженні.

—Євген Шевчук, Микита Шаповал, Гончарук Денис, Данилов Сергій – їм належить цитрус, — зі злістю відповіла дівчина.

—Але їх не може бути четверо, тільки один із них твій істинний, — очі Мерліна розширилися від подиву. Він повільно підвівся з крісла, в якому щойно сидів і читав книгу.

—Один з них поставив тобі мітку, — зауважив Михайло.

—Що? — дівчина злякано схопилася за потилицю з жахом глянувши на Михайла.

—Один з них твій істинний, і тобі потрібно якнайшвидше зрозуміти хто саме, — співчутливо промовив хлопець.

—Потім ти можеш втратити свою душу, а ти все-таки людина. Нехай і на половину, — невинно промовив Мерлін.

—Але як зрозуміти, хто з них хто? — тихо запитала Дженні.

—Просто довірся своїм відчуттям. Твоя душа сама знайде його. Ну, чи просто запроси їх на зустріч. Там ти зможеш з ними поспілкуватися і зрозуміти хто з них твій, — почухавши потилицю, запропонував Мерлін.

—Нісенітниця якась. Я не хочу брати в цьому участь, — Дженні роздратовано подивилася на хлопців.

—А тебе ніхто й не питає. Просто зроби це й отримаєш свободу, — знизав плечима Михайло.

—Гаразд, якщо це правда, то піду на їх пошуки, — важко зітхнула дівчина й вийшла з кабінету, все ще шокована тим, що відбувається.

—Ти ж знаєш хто він, — стверджував Михайло, уважно дивлячись на Мерліна.

—Знаю, — лукаво дивився Мерлін на хлопця.

—І ти їй нічого не скажеш?

—Нєа, не скажу, — задиркувато посміхався Мерлін, насолоджуючись ситуацією.

—Якщо вона вибере не того, це сильно нашкодить їй? — серйозно спитав Михайло.

—І так, і ні. Людина більше постраждає ніж вона. Слухай, прибери з дороги Артема він мене дістав, — попросив Мерлін.

—Справді? І чим же? — здивувався Мишко.

—Тим, що вештається біля Каті. Якщо вона завагітніє від нього – обоє помруть. І вона, і дитина. І тоді наші старання будуть марні, — невдоволено відповів Мерлін.

—Я зрозумів. Добре, я приберу його з дороги. Він мені теж не подобається, — погодився Мишко і вийшов із кабінету.

 

Дівчина стояла на мосту і дивилася на те, як вітер грає з хвилями на воді. Занурена у свої думки, дівчина не помітила, як до неї підійшов молодий хлопець і так само як вона поклав руки на поручні моста.

—Привіт, — звернувся до неї хлопець.

—М? — дівчина не відразу почула, що до неї хтось звертається. Вона подивилася на непроханого гостя відчуженим поглядом, але через хвилину, трохи поморгавши, вона здивовано дивилася на хлопця. — Ти?

—Так, я, — губи хлопця розтяглися в тонку смужку.

—Привіт, — здавленим голосом відповіла вона. — Вибач, але я не можу зберегти їй життя. Мені жаль, але вона має покинути цей світ. Щоб ти зміг створити ліки від цієї страшної хвороби. За інших обставин ти не зможеш цього зробити, — вона винувато подивилася на нього.

—Хм, тобто зараз я не зможу створити ці ліки? Чому? — з сумнівом він дивився на неї.

—Я не знаю. Є деякі речі, якими я не можу керувати. Вибач. Так, є спосіб, що може врятувати її, але ціна занадто велика. Життя за життя. Твоя не підійде, бо ти в майбутньому створиш ліки, — серйозно сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

—Іншого виходу немає? — схвильовано запитав він.

—Ні, я працюю лише так. Вибач. Якби вона мала початкову стадію – я могла б дати свою кров твоїй мамі, але в неї деякі органи пошкоджені й потрібно буде повністю зцілити її фізичне тіло. А для цього потрібно дуже багато сил.

—Хлопець перевів свій спантеличений погляд на воду і дивився вниз якийсь час.

—Дмитре, я розумію, це дуже важко. Я сама втратила батьків та знаю як це. Загинула разом з ними, в автомобільній аварії, але хтось вирішив, що мені ще треба «пожити». Ворогу такого не побажаю, — тихо додала Дженні, дивлячись перед собою.

—Отже, ти… — хлопець з жахом глянув на неї.

—Так, я труп. Хтось називає мене Ангелом Смерті, хтось Провідником… Мене називають по-різному. Я й сама до кінця не розумію хто я, — зітхнувши, з гіркотою в голосі відповіла Дженні. — Мою душу заточили в камінь і тільки мій істинний може звільнити та упокоїти її, — сумно усміхнулась дівчина, дивлячись на свої руки.

—Хто він? Твій істинний? — поцікавився Дмитро, уважно дивився на неї.

—Сама не знаю. Знаю лише, що їх четверо. І всі вони пахнуть цитрусом.

—Я можу якось допомогти тобі?

—Ні, я сама мушу знайти його. Тільки я можу відчути його запах.

—Слухай, а що ти взагалі можеш робити? Які в тебе здібності?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍