Читати книгу - "На запах м’яса"

старої груші (і чому тут стільки груш?!).

— Мене Майєю звати, — видушила винувато. — А ви Уляна?

Жінка кивнула.

— Ви ж… не тутешня?

— А що? Видно?

— Чомусь… видно.

— Не тутешня.

— Давно тут?

— З півроку.

— Чому?

— А ти? — Уляна розігнулася, на дівча сумно зиркнула.

— Хочу.

— От і я схотіла, — відказала невесело. Смикнула мотузку, що вона до саней кріпиться. — Допоможеш чи самій тягти?

Різдвяний ранок — а де та радість?

Майка разом з Уляною тягне важкі сани, каша розповзлася — не тільки в шлунку. У голові. Що це вона утнула? Нащо те все — глухий хутір, хата, ліси-луки-груші… Людям у Різдво клопоту дала. Наче назавжди припхалася. Наче жити їй тут…

Відчай жовчю — аж зупинилася. Дідько, бігти звідси! Автобуси ж… А… Раз на тиждень. Нічого. Пішки до Капулетців, звідки хтось та їхатиме до траси, далі автостопом до Києва.

— Втомилася? — Уляна перехоплює мотузку, волочить сани далі. — Доганяй.

Майка човгає вслід, зиркає навкруги зацьковано: яке ж усе чуже, вороже.. І поле те біле, і гайок той клятий, і ліс! І хутір, і небеса…

Під хатою натоптано — сіро. Недопалок у снігу. У хаті троє чоловіків біля печі вошкаються.

— Доброго дня.

Двоє підхопилися — один поважний сивий, другий молодий бородатий.

— Троянов. Валерій Михайлович, — у сивого низький густий бас, від якого тепло.

— А я Санджив, — бородань усміхається по-дитячому довірливо. Суне до Майки, простягає руки. — Дай долоні.

— Нащо?

— Відчую твою енергетику.

— Не треба.

— Добре, — легко погоджується, лопоче, не зупинити: — Моя хата крайня до лісу. Заходь при нагоді.

— Нащо?

— Просто так.

Сивий Валерій Михайлович кихикає в кулак, дивиться на Майку уважно.

— Як вас звати, юна пані?

Майка не встигла відповісти. До хати ввалюється Уляна — повні руки дров. Кидає їх посеред кімнатки.

— Її звати Майєю.

— Майя в санскриті — ілюзія, — з чогось радіє Санджив. — Отака приголомшлива реальність.

Майці паморочиться. Слова переплутуються в голові. Чому вона тут? Хто ці люди? Про що вони зараз … Ілюзія? Певно. І сама не відає, чи є вона ще, чи вже немає…

— Саню, сірників дай! — Біля печі розгинається третій. Теж молодий, та лице тьмяне, наче в пилюці. Супиться, вправно відчиняє дверцята грубки, жмакає газету, кладе її на підлогу. На газету викладає тоненьких цурпалків решіткою — шар уздовж, шар упоперек. Підхоплює всю ту конструкцію — і не розвалюється ж! — пхає у грубку. Сірником чирк! У грубці спалахує полум’я.

— Толю, ти геній! — усміхається Санджив.

Тьмяний хитається, хапається за Санджива, аби не звалитися. Та він же п’янючий!

— Пляшка де? — похмуро кидає Уляні.

— Буде тобі пляшка, — спокійно відказує та. — Спочатку кажи, що зробив.

— А не бачиш? — геній Толя киває в бік грубки.

— А піч?

— Ходи вичистив. Глиною з герметиком тріщини замазав. Тиждень сохнутиме, — ледь ворушить язиком. — Щоби не топили, бо знову… межигірка…Піч із межигірки… То добре. Стоятиме…

— А як без печі тиждень? — Уляна ніяк не вгамується. Уже й пляшку з кишені дістала, уже й простягнула п’янчузі, а все розпитує, наче їй тут скніти.

— Грубка є! Дров, звісно, більше візьме… зате на ній готувати можна. І зігріє..

— Дякую, Анатолію.

— А… Пусте. — Геній ховає пляшку, підхоплює важку торбу з інструментом. Прощавайте. Суне-хитається, припадає на ліву ногу. Та воно ще й кульгаве!

Майка стовбичить посеред кімнатки, на очі навертаються сльози. Тьмяний пішов. Сивий Валерій Михайлович уже каптур куртки на лоба насунув, бородань крутить шалик навколо шиї, Уляна на двері зиркає. Люди тануть, наче сніг. Їй тут одній лишатися?

— Може, допомогти чимось? — Уляна склала дрова рівною гіркою, вимела підлогу, підсунула до грубки ящик, накрила його рядниною — от і крісло.

Майка лишень хитає головою — ні.

— Я під вечір зайду. Розповім, як із грубкою впоратися.

— А зараз із нею… що робити? — Майці страшно.

— Дрова підкидай.

Уляна останньою виходить із старої хатки, залишає по собі на столі дві білі свічки й сірники. Майка дивиться їй услід, помічає на вхідних дверях важкий засув — і без ключа можна замкнутися зсередини, ніхто не втрапить.

Так і буде! Бац тим засувом. Руки тремтять. Тиждень… Тільки до наступної п’ятниці. Грошей трохи лишилося. Печиво “Зоологічне”, чай… До грубки спиною прилипла — тепло. Тиждень витримає. Вікна чимось завісить, павутиння віником збере, тапчан до грубки підсуне…

Згадала про грубку, роздратувалася — нема часу й посидіти. Усе годувати ненажеру. Присіла біля грубки навпочіпки, голими руками за гарячі чавунні дверцята вхопилася…

— Дідько! — відхопила руки, на підлогу впала. — Матінко…

На попечених пальцях пухирі.

— Клятий, вонючий хутір! Клята, вонюча хата! Клята, довбана піч!

Води! Де?! А нема! Вискочити з хати, долоні у сніг. Боже ж, як боляче! Пухирі лопаються, на пальцях кров. Клятий хутір! До дверей. А там засув. Як скривавленими пальцями торкнутися?..

Майка труситься біля дверей, ліктем упирається в засув — піддайся ж, бачиш же… Зачув хрипить, ніби хто йому в горлянку вчепився, зрушає.. Майка вибігає на подвір’я, падає на коліна, руки у сніг. Ілюзія може далеко завести, та й на краю землі реальність дарує тільки справжній біль.

Поштарка Галя хоч і ходила до храму, як настрій, постувала й ніколи не працювала в церковні свята, та Різдво починала святкувати не зрання, а вже під вечір, коли по телевізору показували концерти й фільми про Спасителя, бо чого його зранку пити — впадеш до вечора, а в Галі печінка хворобою скривджена, серце стукотить.

Вошкалася-вошкалася по хаті, уцілілі банки на полицях порозставляла, згадала про дивну дівчину з Лупиного Хутора — смикнула чоловіка, що той саме зібрався на ставку рибу вудками від сплячки пробудити.

— Запрягай коняку, Іване! — наказала. — Поїдемо.

— Куди?

— На Лупин хутір.

— Якого?

Галя хотіла було ляснути кулаком по стільниці, щоби Іван менше слів витрачав, а скорше б коняку в сани впрягав, та — Різдво! — зітхнула.

— Треба, Ваню… — мовила лагідно.

Дістала мішок, накидала в нього цибульки, картоплі, моркви, буряків, шмат сала зверху. Що ще? Олійки пляшечку, хлібину домашню рушником огорнула, капустки квашеної, цукерок із десяток у