Читати книгу - "На запах м’яса"

целофановий пакетик. От і гостинчик.

— Там самого мідного дроту кілька бухт, — тряслася на підводі, доповідала чоловікові. — Ватянки ще цілі, чоботи будуть тобі для твоєї риболовлі.

— А в мішку що преш? — буркнув Іван.

— Не з порожніми ж руками в Різдво до людини їхати. Грошей за те лахміття шкода, а картоплі в нас до літа вистачить…

Коли поштарка, як та колядниця, з повнісіньким мішком вломилася до Майчиної барлоги, дівча трусилося на ящику біля холодної грубки й гірко плакало.

— От лихо! — Галя кинула мішок, присіла біля Майки, побачила попечені пальці, зойкнула. — Як це ти?! А грубка чого холодна? Толька Горох варнякав: і піч поправив, і грубку…

А з Майки сльози горохом.

— Та годі, годі! — поштарка заметушилася, гукнула чоловіка. — Іване! А ходи-но. Кістки розімнемо.

Як заходилися — дим коромислом.

Олійку Майці на попечені пальці. Поверх носовичками. Та все не мовчки: добре, що після кожного похорону хустинки тобі пхають. От і згодилися. Іван грубку за мить розтопив, Галя березового гілля насмикала, павутиння по кутках познімала, пилюку позмітала, старі ковдри та подушки у квітчатих наволочках повибивала та біля грубки розкидала — просихайте. Відро знайшла, змоталася до колодязя — води наносила, заходилася картоплю чистити. Аж спітніла. Куртку геть.

— Іване! Каструлю шукай!

А нема! Пательня чавунна, глиняні горщики сумнівні — ніяк у них картоплю не зварити.

— А ми на сальці посмажимо!

Майка прилипла до ящика, пальці тремтять-пульсують, не згинаються — хіба з ложки нагодують.

— Галю… — прошепотіла раптом. — У цій вонючій дірі жити неможливо.

Галя аж заніміла на мить від несподіванки.

— А де ?! — Руки в боки, на Майку, як на гівно. — У городі вашому?! Та вам дроти поперерубуй — повиздихаєте! А ми собі піч розтопимо — уже й тепло, уже й їсти є на чому приготувати…

Набундючилася. Пательню на грубку — лясь! Сало шкварчить, топиться. Зверху картопля кружальцями.

— Іване! Збирай лахміття. Їхатимемо.

Майка знітилася.

— Ви ж на горище хотіли ще… Шкури лисячі…

— Та хай би їх міль нанівець проїла, щоби я ще за ними лізла!

— Нащо ображатися, Галю?..

Поштарка брови звела. Івана за рукав — гайда! А тому й невтямки, що в жінки настрій змінився.

— Як риби наловлю, то й тобі свіжої передам, — усміхнувся дівчині.

— А “передавалка” не лусне? — гаркнула поштарка. На Майку зиркнула. — Ти якого припхалася?! У мордяки нам тут плювати?!

Ех… Були б у Майки пальці дієздатними, кулькова ручка, блокнот чистий. Записала б: “Сьоме січня. Лупин хутір. Контакт з аборигенами похєрячила. Сама”.

Сама-самісінька… У хаті задуха. Картопля підгорає, а начхати. Вогонь би знову не втратити! Попеченим пальцям усе діло. Светрик зняти, ганчірку до дверцят прикласти, аби відкрити грубку та дров укинути — пальцями, пальцями. Та що ж за підлість!

— Жери вже! — стогнала, засовувала в грубку березові цурпалки.

Тільки впоралася — пательня димить. Ліктем її від вогню.

— А картоплю чим мішати?.. — Ані ложок, ані виделок. І ножа нема, що Галя ним картоплю чистила.

Роззирнулася — біля печі на підлозі блискучий металевий шпатель із жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна річ — Майка і картоплю ним помішала, і окраєць хліба відрубала, і замість ложки…

Наїлася, шпатель у картоплю, на подушки біля грубки впала — не встану, хоч убийте! Ноги гудуть, пальці плачуть, у животі сокира — та все ріже, ріже…

— Нічого, козли, ви мене ще згадаєте… — прошепотіла затято. А кому?

Очі заплющила, аби не розревтися, і… заснула. Отака біда.

Грубка чесно тріщала — вставай! Сонце у вікно блимало, по обличчю промінцем — прокинься! Миша зважилася шарудіти, груша й собі — рип. Де там! Скрутилася біля теплого, відпливла в добрі сни — не повернеться. Година минула, друга, третя… грубка згасла, сонце впало, миша наїлася хлібних крихт, подалася до своєї домівки, тільки груша знай рипіла — ой, згине… І де та Уляна?! Казала ж: “Надвечір прийду”.

Майка не чула, як розчахнулися двері. Як разом із морозним повітрям кімната наповнилася важкими чоловічими кроками. І тільки коли хтось сіпнув її за плече — гей, ти жива? — розплющила очі і… не побачила нічого.

— Хто тут?! — темрява в очі, горілчаний перегар у ніздрі, жах у скроні. Вчепилася в подушку, спиною до ще теплої грубки прилипла, думки верещать: “Ідіотка, двері не зачинила!”

— Шпатель мій де?! — Запальничка клац!

Примружила очі — перед нею навпочіпки сидів тьмяний кульгавий геній Толя Горох, що він сьогодні вранці піч тут лагодив.

— У картоплі…

— Де?!

— На столі пательня… з картоплею і шпатель там. Я ним… їла.

— Твою наліво… — Розігнувся, пішов по кімнатці. Спалахнула свіча. Чого це він… хазяйнує?

Наліво?.. А хоч у пекло! Страх згорів. Боляче. Скрутилася на подушках, долоньки до живота — щелепи зціпила, спостерігала за хлопцем. Молодий… молодший, ніж здалося вдень. Двадцять вісім?.. Тридцять? Чуб — солома, лице темне, очі — болото, та не брудне, ясне. Наче хворі ті очі, прозорою вологою вкриті.

— Скільки тобі років?

Зиркнув на неї здивовано.

— З руками що?

— Пальці попекла… З тою грубкою клятою!

Пішов до грубки, матюкнувся, укотре розпалив її.

— Скільки тобі років? — уперто повторила Майка.

— Двадцять п’ять… — уже знайшов шпатель у пательні з недоїденою картоплею, присів біля столу, старанно відчищав металевий прямокутник від жиру.

— Старшим здаєшся.

— Шпатель… з Італії! — Нахилився, тицьнув Майці під ніс інструмент, а їй горілчаний перегар у ніздрі.

— Ти… п’яний?

— А ти… дурна?

— Я… хочу тебе! — вигукнула раптом.

Він завмер. Ошелешено увіп’явся поглядом у сірі очі. Насупився. Пошкріб файним італійським шпателем неголену щоку. Майка знітилася, зарилася носом у подушку, кляла себе: “Ну, нащо?! Нащо?”

— Ти… теє… Плачеш чи що? — почула хлопців голос. — Та добре…

Шпатель впав-дзенькнув. Полум’я смикнулося-згасло — темінь. Майка підвелася на подушці, аби розгледіти хоч щось… Важка чоловіча рука лягла на плече, прибила до старих подушок, потяглася до футболки.

— Я… сама! — прохрипіла відчайдушно.

— Та добре…

За мить клятий біль унизу живота перемішався з раптовим збудженням — обхопила руками плечі п’яного хлопця, застогнала, бо попечені, обмотані носовичками пальці пульсували від кожного дотику, та рук не відняла — хай би стало невимовно боляче!