Читати книгу - "Віннету І"

діловитий американець із західного кордону, який у XIX ст. просувався усе далі в глибину не завойованих ще територій індіанських племен. ">[15]! Я ще не бачив, аби якийсь ґрінгорн так стріляв! — вигукнув він.

— У мене не вселявся диявол, містере Генрі, — засміявся я. — Я нічого не хочу знати про такі оборудки.

— Тоді вашим завданням, навіть більше — вашим обов’язком, є стати справжнім вестменом. Вам би цього хотілося?

— Чому би й ні.

— Гаразд, побачимо, щó можна зробити з ґрінгорна. А їздити верхи ви теж умієте?

— Якщо потрібно.

— Якщо потрібно? Це означає, що не так добре, як стріляєте?

— Дурниці! Що таке верхова їзда? Найважче — це сісти на коня. А коли я вже сиджу верхи, то мене не скине жоден кінь.

Він подивився на мене уважно, перевіряючи, жартую я чи говорю серйозно. Я ж зобразив на своєму обличчі невимушеність, і він сказав:

— Ви так думаєте? Збираєтеся втриматися за кінську гриву? Але помиляєтеся. Ви сказали правильно: найважче — це вилізти на коня, бо це потрібно зробити самому. Злізти вже набагато легше: про це подбає жеребець, тому це зазвичай відбувається значно швидше.

— Але мене жоден жеребець не скине зі себе!

— Справді? Побачимо! Не маєте бажання продемонструвати?

— Охоче.

— Тоді вперед. Зараз тільки сьома, у вас ще є година. Ми підемо до Джима Корнера, він торгує кіньми. У нього є один рудий, який влаштує вам справжнє випробування.

Ми повернулися назад до міста і знайшли Корнера: він мав великий двір, де можна було поїздити на конях. Довкола двору стояли конюшні. Корнер вийшов до нас і запитав, що нам треба.

— Цей юнак стверджує, що його не виб’є зі сідла жоден кінь, — сказав Генрі. — Що ви скажете на це, містере Корнере? Чи не дозволите йому разок вилізти на вашого рудого?

Продавець коней уважно подивився на мене й задоволено кивнув.

— У нього, здається, міцний кістяк, і молоді люди зазвичай не так легко ламають собі карк, як старші. Якщо цей джентльмен хоче випробувати рудого, я не маю нічого проти.

Тоді він віддав наказ, і двоє слуг вивели осідланого коня з конюшні. Кінь був неспокійний і намагався вирватися. Моєму старенькому містерові Генрі стало за мене страшно, і він попросив мене відмовитися від задуманого. Але, по-перше, я ні за що не турбувався, а по-друге, вважав усе, що відбувається, честю для себе. Я взяв нагайку і дав причепити собі шпори. А потім видерся у сідло, щоправда, не з першої спроби, бо кінь затято боронився. Щойно я опинився у сідлі, як слуги поспішно відскочили подалі, і рудий огир на усіх чотирьох ногах спершу підстрибнув високо в повітря, а потім різко шарпнувся убік. Я втримався у сідлі, хоча ще й не встиг запхнути ноги у стремена: тож поквапився зробити все як слід. Ледь я встиг упоратися, як кінь почав борсатися вже по-справжньому. А коли це йому не допомогло, то помчав до стіни, щоб ударити мене об неї. Та нагайка змусила його змінити напрямок руху. Так розпочався жорстокий двобій між вершником і конем. Я доклав усіх зусиль: трохи спритності й ту дрібку вправності, якою на той момент володів, а також усю силу своїх стегон, аби врешті-решт таки перемогти. Коли я зліз із коня, то ноги мої тремтіли від напруження. Але з коня також лився піт, і падали важкі білі шматки піни. Відтепер він уже корився.

Містер Корнер аж злякався за свого коня. Він загорнув його у попону і повільно водив по колу, а потім глянув на мене.

— Такого я би про вас не подумав, юначе. Я гадав, що ви впадете на землю вже після першого стрибка. Я не візьму з вас ні копійки, а якщо захочете зробити мені послугу, то приходьте знову і доведіть цю тварину до повного послуху! Мені не розходиться на десяти доларах, бо це дорогий кінь, і якщо він навчиться слухатися, то я зможу добре заробити на ньому.

— Якщо ви справді цього хочете, то для мене це буде приємністю, — відповів я.

Відтоді, як я зліз з коня, Генрі ще не сказав жодного слова, а лише дивився на мене і хитав головою. А потім сплеснув руками і вигукнув:

— Цей ґрінгорн справді зовсім незвичайний, тобто дуже нетиповий ґрінгорн! Замість того, щоби дати коневі втоптати себе у пісок, він заїздив його так, що кінь ледь живий! Хто вас навчив цього, сер?

— Доля, що одного разу звела мене з диким угорським скакуном, який нікому не давав себе осідлати. А я потроху його приручив, ризикуючи, однак, життям.

— Дякую тобі, Боже, за такі створіння! А я тішуся своїм стареньким м’яким кріслом, яке нічого не має проти, щоб я на ньому сидів. Ходімо! У мене аж у голові запаморочилося. Але можете бути певні, я не даремно примушував вас стріляти і їздити верхи.

Ми розійшлися по домівках. Протягом кількох наступних днів він не з’являвся, а в мене не було нагоди самому зазирнути до нього. Але за якийсь час він сам прийшов після обіду, бо знав, що в мене о такій порі є вільний час.