Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

місяця запалює на спокійній хвилі мільйони дрібних іскорок і сріблить укрите кипарисовими лісами узбережжя. Хіба заснеш, коли поблизу дрімають засипані попелом і лавою руїни Помпеї і Геркуланума, а знаменитий Лазуровий грот на Капрі так сяє блакиттю тільки під повним місяцем? Нансен охоче шукав прохолоди і перепочинку над берегом Неаполітанської затоки. Закушував у малих, критих виноградом остеріях[4] дарами моря, попивав молоде вино, до знемоги танцював модний на той час канкан, співав італійських пісень. Він швидко вивчив мову. Смішно розмовляв неаполітанською говіркою, чим здобув ще більшу симпатію. Не одна чорнява красуня зітхала після його від'їзду, згадуючи струнку постать білявого норвежця, котрий, як ніхто, умів веселитися.

Через рік після повернення до свого тихого музею — ще не поблякли в пам'яті неаполітанські спогади — Фрітьоф опублікував нову наукову працю, що здобула йому велику популярність.

Якось Нансен сидів у накуреній кав'ярні, знуджений нецікавою розмовою колег, котрі, щоб якось згаяти час, гудили своїх шефів та професорів. Раптом він здригнувсь і став прислухатися.

За сусіднім столиком заслонена широко розгорнутою газетою молода дівчина читала вголос вісті літньому чоловікові:

— «Відомий шведський мандрівник Норденшельд повернувся цими днями з Гренландії. Метою його подорожі було дослідження внутрішнього терену острова». Фрітьоф наставив вуха. Панночка відклала газету з видимим наміром обмежитися цим повідомленням, але зацікавлений новиною старий обурився:

— Читай далі! Ніколи тебе не зацікавить щось серйозне!

— «…За пасмом прибережних льодів, — спроквола читала за хвилину дівчина, — професор сподівався відкрити землю без криги, може, навіть порослу лісами. За сімнадцять днів експедиція пройшла сто двадцять кілометрів у глиб льодів, однак навколо була тільки сліпуча білизна. А проте шведський учений уперто наполягає на своїй гіпотезі. Щоб довести слушність її…» — Голос панночки загубився в гаморі гучних привітань за сусіднім столиком.

— Що, як, не дочув? — і Фрітьоф, забувши, що звертається до незнайомої, присунувся разом з кріслом ближче до неї. — Те, що ви читаєте, захоплююче! Можна послухати далі? Прошу вибачити мені, — додав, приголомшений нищівним поглядом шокованої панночки.

Старий подивився на пього прихильно. Його молода компаньйонка тільки знизала плечима, ніби хотіла сказати: «Ото чим цікавляться тепер гарні блондини». І за хвилину читала далі:

— «…професор доручив лапландцям, що супроводили його, провадити розвідку далі, в глиб острова. Велів їм також зібрати якнайбільше зразків моху, дерев і кущів. Але, пройшовши дванадцять кілометрів, лапландці вернулися ні з чим. На протязі усього свого шляху вони не бачили нічого, крім льоду. Не зважаючи на це, шведський учений наполягає на своєму. «Настане час, — твердить він, — коли весь світ ще заговорить про зелені оазиси в глибині Гренландії…»

— Це неправда! — прохопилося у Фрітьофа, але, завваживши спантеличений погляд читачки, він вклонився і як вихор вискочив з кав'ярні.

— Дивак… А шкода, такий ніби ж симпатичний з вигляду, — прошепотів сам до себе старий.

— Яка невихованість! — підхопила вголос панночка, не перестаючи шкодувати в глибині серця, що цей юнак більше звертав увагу на звичайну, дурну газету, ніж на її золотисті кучерики.

Нансенові було соромно за свою поведінку, але ніколи ще так ясно, як тієї хвилини, він не усвідомлював собі, що має робити. Він повинен перший пройти впоперек усієї Гренландії, розгадати загадку: крига чи ліс? Оце завдання, гідне прапрадіда!

Розділ шостий
ЧИ МАВ СЛУШНІСТЬ РУДОБОРОДИЙ ЕРІК?

У маленькій кімнатці на мансарді важко повернутися. За кілька днів Фрітьоф стягнув сюди все, що де тільки було написано про Гренландію. На підлозі височить купа книжок, яким ніде вже немає місця. Цілими ночами блимає тьмяним світлом гасова лампа біля ліжка. Як завжди, наполегливо вчитується юнак у заплутану історію відкриття Гренландії, з того моменту, коли його предки-вікінги — суворі, загартовані у боротьбі з морем і штормами люди — з'явилися на північних морях.

Як повідомляли давні хроніки, ці сміливі мореплавці в VII столітті оселилися на багатому рибою узбережжі Ісландії, запливаючи звідти все далі й далі на північ. Не маючи ні навігаційних карт, ані компаса чи секстанта, вони визначали траси своїх маршрутів за допомогою сонця вдень і Полярної зорі вночі. Користуватися вітрилом на морях, покритих кригою, важко і небезпечно. Коли підводило вітрило, кілька десятків чоловік з команди на відкритих, безпалубних човнах бралися за весла. Отож, щоб подолати труднощі подорожі у безвість, команда мала бути досить велика. Для такої кількості людей потрібен був чималий запас харчів. А про те, щоб узяти його з собою, нічого було й думати, хоч мандрівки в ті часи тривали дуже довго і невідомо було, як могли закінчитися.

У великому поселенні Рейк'явік, що швидко зростало, — сучасній столиці Ісландії, — незабаром запанували суворі закони. Того, хто порушував громадський порядок, хто не вмів мирно жити з земляками, засуджували на вигнання. Одним з таких неспокійних духом, ім'я якого ввійшло в історію, був вікінг Рудобородий Ерік, засуджений старійшинами на трирічне вислання за вбивство.

Невеликий човен, трохи харчів на дорогу — ото й усе, з чим вигнанець покинув береги Ісландії. Напрямок? Довільний, у безвість, через затуманені, повні крижаних уламків моря, що оточували острів.

Через три роки, оплаканий одними, забутий іншими, Рудобородий Ерік повернувся в Ісландію. Спершу небагато було таких, що йняли віри його розповідям. Бо хіба ж можна було повірити, що вигнанець на своїй шкаралупі після довгої і тяжкої подорожі, під час якої не раз прощався з життям, досяг чарівних, тихих, залитих сонцем, захищених від морських штормів і повних риби фіордів та прибережних квітучих лук, які могли б прогодувати цілі стада корів і овець.

Повірити в це було важко, але щораз більше охочих, яким тісно ставало в