Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

class="b">– Кать, чуєш! Я ж – не на халяву! – прошепотіла. – Гроші заплачу, як тільки цей… результат буде.

Катерина повернулася до Людмили і раптом усміхнулася так незрозуміло і дивно: хоч як нагороду розцінюй, хоч як ляпас.

– Та чесно! – запевнила Людмила.

Вже хотіла додати, що може сьогодні ж змотатися додому, у Килимівку, по аванс, та знадвору хтось застукав у хвіртку.

– Люсь! Ти тут? – почула голос Стаськи.

* * *

Стаська не наважилася заходити на подвір’я, біля якого вони з Улянкою опинилися напередодні вночі. Стовбичила на вулиці, заглядала у двір через невисокий паркан. Усміхалася: диво таки сталося! Хоч і не вдалося поворожити вночі, результат отримала. Не тільки привернула увагу Тараса, а й поспілкувалася з ним. Хіба він після цього Стаську забуде?.. Та це ж геть неможливо!

Витягнула шию: цікаво, про що хлопець із Люсею говоритиме?..

Тарас чекав на сільрадівську юристку посеред двору. Роззирався, крутив у руці ключі від «тойоти». Людмила не одразу вийшла, здивовано знизала плечима, побачивши Тараса: а ти тут якого біса?

– Тут же колись Сашко жив, так? Мій Серьога з ним товаришував… – раптом мовив Тарас.

– Ми усі тут колись жили, тільки ти тоді геть малим був, – відповіла Людмила.

– Не таким уже й малим! У перший клас пішов, коли Шанівка згоріла.

Людмила око примружила, глянула на Тараса з досадою: від такого важливого діла відірвав, трясця матері!

– Тарасе! Ти отут нащо?! – гукнула сердито. – Спогадами ділитися?

Тарас головою мотнув: аби ж!

– Ходи ближче, – відповів. Коли Людмила підійшла, мовив тихо: – Мамка мене до Петра послала, та він нині – як іноді мобільний зв’язок у Килимівці – недоступний. Оце рішив тобі все розповісти.

Людмила відчула, як руки, ноги, хребет і навіть язик у роті стали холодними.

– З малими щось? – прошепотіла.

– Та ні! З цим… Із суддею! Свекром твоїм.

Людмила вухам не повірила! Зиркнула на Тараса з підозрою, думки метушаться. Та хіба? Вона онде тільки-но… старому пердуну фатальних проблем замовила, а вони на нього вже і звалилися?.. Невже помер?! Оце була би радість!

– Що з ним? – мовила обережно.

– Під ранок на об’їзній неподалік райцентру знайшли його «лексус» пом’ятий. І чоловіка збитого.

– Свекра хтось збив? – заплуталася Людмила.

– Ніхто його не збивав. Суддівський «лексус» збив дядька. Його до лікарні доправили. А суддю знайти не можуть. Дзвонять йому, але він не відповідає. Оце все мамка і звеліла Петрові переказати.

– А мамка твоя звідки дізналася?

– З району їй хтось подзвонив. З поліції. Попросили Петра попередити по-тихому. Типу – не дзвонити, а особисто з ним поспілкуватися. Мамка – до вас, а ви з Петром вже на Шанівку дременули.

– Гім-мно собаче… – прошепотіла Людмила. – Оце ми діждали «радості»…

– Реально нефартовий день для Петра.

Людмила глянула на Тараса насторожено.

– Не кажи ж нікому!

– До вечора однаково всі знатимуть. Особливо якщо той дядько помре.

Людмила завмерла, дивилася крізь Тараса. «Катька, певно, вже знала про свекра, коли я прийшла, – плигали думки. – І хіба я тепер маю їй платити? Чи заплатити, аби вона добила своїми ворожіннями покидька, де б він зараз не був? Чи таки не платити? Ой… Оце мені є над чим думати…»

– А куди ж старий… подівся? – ледь не ляпнула «козел», та вчасно відкоригувала фразу.

Відповіді не чекала. Зірвалася: швидко йшла з двору. Вискочила на вулицю, смикнула молодшу сестру: зі мною ходи! Не бачила, як Стаську на шмаття рве: за Людмилою йде, до обійстя озирається, щоби на Тараса ще хоч раз глянути. Він чому на відьминому подвір’ї залишився?

* * *

Тарас впустив ключі від «тойоти». Вже збирався йти з чужого обійстя за сільрадівською юристкою услід, крутонув на пальці кільце з ключами, кільце зірвалося з пальця, ключі – дзень! І відлетіли до ґанку.

«Добре, що ніхто не бачить», – подумав. Не любив на людях демонструвати рухи, які ще давалися йому важко. Ходив без кульгання. Ніхто б і не здогадався, що на протезі. А от присісти не міг. І нахилятися без напруги ще не навчився.

Ступив крок до ґанку і побачив у отворі прочинених дверей дівчину: тоненьку, сумнооку… «Хіба у Сашка була сестра?..» – спробував пригадати.

Дівчина усміхнулася, легко спустилася з ґанку, підняла ключі. Простягнула їх Тарасові. Знітився чогось, ключі взяв, та все не міг відірвати очей від незнайомки. Війнула косами – і нема. Не встиг навіть «дякую» сказати. Хто така?..

Петро Нечитайло страшенно хотів спати. Тупцював біля ями, яка вже давненько стала могилою невідомій людині, мріяв тільки про одне: хоч би швидше до місця злочину дісталася слідчо-оперативна група з району. Він членам СОГ картину докладно опише, бо у Петра – все по поличках. Про те, що учора до ночі пиячив із татом-суддею, не скаже. І про те, що уклався ближче до півночі, а висмикнули із постелі ще до шостої. Отак почне: о 6:40 ранку – отримав анонімний сигнал про закопане людське тіло, одразу відреагував, тобто виїхав на місце ймовірного злочину. 6:50 – в’їхав у Шанівку. 7:00 – вже був у садку, де анонімний сигнал підтвердився, бо Петро знайшов несвіже мертве тіло. 7:20 – зателефонував до райвідділу, повідомив про злочин. Огородив місце злочину смугастою стрічкою і власною персоною забезпечив недопущення до нього сторонніх осіб. Паралельно з допомогою свідомих громадян з числа власної родини провів ретельне опитування місцевого населення для отримання інформації, яка могла би допомогти слідству. І от тепер… Дві години поспіль, бо на годиннику вже дев’ята ранку, геть нічого не робить, а лише все чекає і чекає на ту СОГ, а вона наче не на авто, а на кривій коняці сюди їде-їде, бо ніяк доїхати не може!

– Дідько, а звідки я анонімний сигнал отримав? – згадав про проблему. За усією тією метушнею забув про головне. Забігав навколо ями. – Думай, Петре, думай!

А воно – не думається! Психонув: та ма-атері твоїй ковінька! Аж бачить: розбитим новим асфальтом до Шанівки слідчо-оперативна група на бусику наближається.

– Хіба не засідка?! Не могли десь на півдорозі зламатися? – ще більше психонув. – І що тепер робити? Нащо я жінку послухав?! Йолоп! Захотів він розвіяти дружинині страхи!

І вже зібрався кричати: Людо! Людо, скоріш сюди! А дружина сама до нього чеше: ракета, не дружина. Очі блищать, щоки горять. Він їй:

– Он вже, бачиш?! Їдуть! І що казати? Хто той анонім? Звідки він, холєра, взагалі взявся!

– Та придумай щось! Хіба до того? – Людмила йому.

– Стиць, Людо! А до чого? У нас цього ранку з’явилася більш важлива справа?!

– Петю! Тільки спокійно, – жінка раптом відчула величезну свою значущість навіть у масштабах Всесвіту. – Я – з тобою!

Петро вирячився на дружину ошелешено.

– Мені мало полегшати?

– Знаєш що, Петю! Якби мій тато розбив свого старого «жигуля» об чужу людину і та людина