Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

Засипавши могилу, я почала втрачати контроль над собою. Я виявила, що пригладжую землю руками, намагаючись зробити її ідеально рівною. Почула дивне скімлення, тоді зрозуміла, що це я. Змусила себе перестати. Я згорнулася калачиком поряд з ним, міцно притиснувши кулаки до живота.

Без Хольгрена, щоб відчинити портал, я була в пастці, остання жалюгідна мешканка Тагота.

 

Тієї ночі падав дощ, повільний, дрібний дощик, що капав на листя над моєю головою і розм‘якшував голу землю на могилі Хольгрена. Дощ розбудив мене, я накинула вовняний плащ і сиділа на землі в очікуванні на світанок.

Поки я так кулилася, щось мене гризло. Було дуже тихо: не співали птахи, не шаруділи звірі, великі чи малі. Я питала себе, чи за століття смертельні землі якимось чином не поглинули всю міську фауну.

До середини ранку дощ вщух. Я почала потрохи оглядати руїни, складаючи карту міста в голові, коли зауважила, як над містом ширяє і кружляє яструб. Це була перша нормальна тварина, яку я побачила поблизу Тагота. Я стояла, спостерігала за його польотом і заздрила його свободі.

Він описував повільні кола, ширяючи неспішно вниз до оточеного стінами Табернакля в центрі міста. Я припустила, що він побачив якийсь дрібний рух і почав полювання. Я зацікавлено спостерігала, думаючи, що за цими високими кам‘яними стінами ховається здобич.

Яструб опустився повільно, ще повільніше, до приблизно тридцяти метрів над високими золотими куполами Табернакля.

Я почула пронизливий крик, такого я ще в своєму житті не чула. Мною прокотилася хвиля болю, однак я чомусь була впевнена, що мене заділо тільки відлуння від… від чого б там не було.

Вся його сила влупила по яструбу. В ту ж мить він був мертвим. Його граціозний політ перетворився в стрімке падіння, і він гепнувся в околиці Табернакля. Після цього настала цілковита тиша.

Я вирішила не проводити розвідку поблизу Табернакля.

Я була в Таготі вже шість місяців. Виживала в основному на корі й личинках. Очевидно древні таготці не надто полюбляли садівництво, бо в місті не росло майже нічого їстівного. Там був невеличкий гай з фінікових пальм. Невдовзі я відрила, що поїдання надто великої кількості фініків шкодить мені більше, ніж не їсти взагалі. Я знайшла і спустошила грядку дикого чока, скубала конюшину, як якась корова. Голод переслідував мене, як збирач боргів.

Як я не намагалася прогнати спогади про Хольгрена, я часто думала про нього. Ми познайомилися багато років тому, коли він найняв мене допомогти йому в роботі, на яку його найняли. Яким би добрим магом Хольгрен не був, скритність не була його сильною стороною. Наші вміння доповнювали одне одного. З часом наші професійні відносини стали постійними. Ми навіть стали друзями. У своєму житті я втрачала інших друзів, інших партнерів, і хоча підозрюю більшість з них потрапили в одне з дев‘яти кіл пекла, я не знаю цього напевно. На відміну від Хольгрена. Я думала про всі оті дрібниці, які він робив, щоб подратувати мене: зверхні погляди, зневажливі репліки, або ще більш зневажливе мовчання. Від цього мені тільки більше бракувало його.

За час свого перебування я обійшла майже кожен клятий сантиметр Тагота, за винятком будинків найближчих до Табернакля. Я відсиджувалася в порожніх будинках і раніше, коли була настільки бідна, що не могла дозволити собі якогось помешкання, або переховувалася від міської варти. Відчуття порожнечі було моторошним, бути оточеною признаками життя і проживання, бути цілковито самотньою. Тагот був зовсім не таким. Тут було значно гірше.

Дім за домом, будинок за будинком, купи каміння на камінні, все було порожнім, позбавленим найменших признаків присутності людей. Окрім самих будинків, єдиним слідом, який я знайшла в Таготі, що вказував -- тут жили люди, були черепки посуду. Стіни не оживляли ніякі фрески, у вікнах не було скла, ніяких меблів, ніяких дверей, ніяких робочих інструментів, нічого. Не було навіть дитячих іграшок. Тільки порожній будинок за порожнім будинком, і вкрита листям підлога. Тагот взагалі не був містом; це був величезний кам‘яний скелет, залишений тут богами, щоб вітер мав чим бавитися.

Я спала. Сон був свободою, уві сні минав час, і сон зберігав енергію. Так протікали місяці – сон, пошуки їжі, розвідка. В такому порядку. Поки сам сон не почав становити проблему у вигляді снів.

Спочатку вони були доволі невинними. Мені снилися всякі дурниці: день народження з коржиками з медом, корчма, в якій я колись зупинялася, де подавали гриби з ячменем у винному соусі. Мені снилася їжа: бараняча ніжка, печений заєць, якісь варені коренеплоди приправлені маслом і часничком, смажена рибка… Я бенкетувала уві сні й вмирала з голоду наяву.

Повільно мої сни перетворилися в щось інше.

Бурмотіння, бубоніння, шепіт, різкі крики і довгі мовчанки вдиралися в мої сни. Навіть посеред снів я знала, що це все народжувалося не в моїй голові чи душі. Я припадала до землі, тремтіла, не дивлячись на сильну літню спеку, прокидалася вся в холодному поту. Поки я спала, в моїй голові щось рухалося. Я відчувала його величезну силу і його страждання.

Чи був це Хольгрен, що якимось чином намагався встановити зі мною контакт? Чи це мало якесь відношення до цього місця, Табернакля, чи смертельних земель? Я не знала. Я тільки хотіла, щоб це припинилося. Після того як ці сни розпочалися, я почала відтягувати сон, наскільки могла.

Гадаю, це посприяло тому, що я трохи з‘їхала з глузду, було останньою соломинкою. Я блукала околицями міста, звісно, ніколи не наближаючись до Табернакля, і проводила розвідку. З нудьги я копирсалася в землі, знаходила в основному каміння. От тільки люди у всі часи думають однаково; вони схильні ховати свої коштовності в тих самих місцях – під відсувними каменем чи плиткою в каміні, за тонкою штукатуркою, закопаними в саду. В результаті я зібрала достатньо, щоб купити три чи чотири гарних особняків неподалік Променаду в Люсернісі. На жаль золотом чи коштовним камінням не наїсися. Не підкупиш ошаленілих від чарів монстрів. Жодними скарбами не викупитися мені з цієї пастки.

Одного дня я почала жбурляти