Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

все оте багатство в джунглі, жменю за жменею монет, самоцвітів, ювелірних виробів. Знаю, я щось кричала, але й гадки не маю, що. Може це навіть не були слова.

Коли зникла остання монета, я опустилася на бруківку і заплакала, голосно схлипуючи з розпачу. Ніхто не бачив і не чув мене, окрім отих злобних, всюдисущих очей в джунглях.

 

Пори року змінилися, потім ще раз, перш ніж я побачила іншу людську істоту. Дозріли певні гіркі горішки, і я була високо на дереві, несамовито трясла гілку повну горіхів, коли з джунглів за площею мені в око впав якийсь блиск. Спрацювала вироблена за роки звичка і я завмерла. Тут нагорі я почувалася відкритою, хоча знаходилася понад нормальною зоною прямої видимості. Я залишилася на дереві. Більшість мого тіла приховувало листя і гілки. Я нерухомо лежала на гілці й напруживши слух, спостерігала за стіною джунглів.

На віддалі я почула лайку на госландському діалекті. Огидне листя смертельних земель затремтіло, захиталося. Серед нього вигулькнула голова і шия мула, вуха притиснені до голови. Він стрімко вийшов і пошкандибав по вирваній бруківці площі, величезний тюк на спині, позад нього вкритий потом чоловік в кольчузі.

-- Дурнувата тварюка! – крикнув він на мула. Тоді раптово зупинився, оглянувся і вигукнув через плече. – Все! Ми на місці! Скажи Герцогу, Йорне!

Я почула приглушену відповідь, і чоловік в кольчузі лайкою погнав мула далі по площі. Позад нього почувся сміх і крики, і з‘явився загін солдатів.

 

Розділ 2

Загалом, зі смертельних земель вийшло близько двадцяти вояків і вдвічі більше мулів. Вони виглядали на змучених подорожжю. А ще дивовижно живих. Цей факт цікавив мене набагато менше, ніж продовольство, яке я була впевнена, несли деякі з мулів. Від самої думки про солену свинину і сухарі в мене потекла слинка. Я боялася, що вони почують через всю площу, як в мене бурчить в животі. Я проковтнула слину, притиснула вільну руку до впалого живота і завмерла.

Один чоловік виділявся серед решти. Коли інші вели мулів, він їхав верхи на прекрасному гнідому мерині. Коли інші мали на собі кольчуги, він був одягнений в позолочені напівлати. Все в ньому кричало, що він з благородних. Герцог Виборзький, припустила я. Він сидів верхи на своєму коні й кидав довгий, пильний погляд навколо себе. В мене похолола потилиця, я цілковито завмерла: не дихала, не кліпала. Його очі сковзнули повз мене. Вперше за багато місяців я забула про голод.

Він зліз з коня, і я побачила, що він не з високих. Рідке світле волосся сягало йому до плечей, воно було розпущеним. В той час, як інші в його загоні були брудними й дуже загорілими, він був блідим, одяг і броня без жодної плями. Він мені відразу не сподобався.

Загін почав розбрідатися по площі, знімати тюки з мулів, пити воду з бурдюків, стягувати чоботи, кидати побіжний погляд навколо себе. Майже відразу Герцог тихо поговорив з одним з чоловіків, очевидно офіцером, і той почав викрикувати накази.

-- Немає часу роззявляти рота і байдикувати, вилупки! Не зупинятися! Станемо табором перед храмом, але тільки після того, як проведемо розвідку міста. Рухайтеся!

Солдати підкорилися, незадоволено, але похапливо. По дорозі далі в місто, вони пройшли повз мене, жодного разу не глипнувши вгору. Коли вони відійшли на безпечну відстань, я сковзнула з дерева, зібрала кілька горіхів у обдерті поли сорочки, і пішла крадькома у безпечне, затишне місце на протилежному боці міста.

Шість місяців я не бачила жодної живої душі. Це був мій перший і ймовірно єдиний шанс втекти з Тагота. Я повинна була думати про те, як їм вдалося пройти крізь смертельні землі… а принаймні, як здобути щось з їхнього провіанту. Однак я думала про Герцога. Що я відчула в ньому через площу.

Я відчула, як від нього хвилями накочувала сила, сила, яку відчувала тільки від Хольгрена, коли той активно використовував чари. Того вечора, коли я кралася геть, то мене гризло ще одне почуття: Страх.

Коли я крокувала за кілька метрів від краю смертельних земель, за мною слідкувало декілька сповнених ненавистю пар очей. Пильних, злобних і терплячих. В мене не було сумнівів, якби я висунула руку або ногу за цю невидиму межу, їх би відкусили, а то й гірше. Мабуть, Герцог і його люди мали якийсь захист, що дозволив їм пройти безпечно до міста. Що це було? Я ляснула себе долонею по чолі, змушуючи себе думати. Що це могло бути? Швидше за все щось магічне. Накладені на них чари? Де вони знайшли когось настільки потужного чи вмілого, щоб їх накласти? Сам Герцог? Малоймовірно. Щось, що протистоїть смертельним землям, недоступне навіть для нього.

Я крокувала далі, не звертаючи уваги на вже знайомих монстрів, що слідкували за моїм кожним рухом. Отже, не чари. Якийсь артефакт? Якщо так, це може бути будь-що, мати будь-яку форму. Що б це не було, воно достатньо мале, щоб його носила людина на собі, або в багажі – я не зауважила нічого незвичного. Швидше за все, щось настільки важливе не залишать на спині мула. Вони прагнутимуть, щоб воно було в безпеці, щоб його можна було легко захистити.

Герцог захоче мати його під рукою, для перестраховки.

Подорожуючи по смертельних землях, Герцог, який боїться смерті, ніколи не випустить його з рук.

Я зупинилася, сіла і закінчила свій обід з горіхів і личинок. Зазвичай, я почуваюся краще, коли знаю кого мені потрібно обікрасти. Але не цим разом. Це було мені не під силу, і я це розуміла.

 

Я кралася по табору туди, де спав Герцог – він влаштувався в шовковому наметі, в той час, як його люди, ті, що не стояли на варті, загорнувшись в ковдри, лежали на землі. Після смертельних земель, Тагот видавався їм оазою миру і здорового глузду. Не скажеш, що вони були насторожі, мене це влаштовувало.

Буря, що наближалася, теж мене влаштовувала. Хмари, мов велетенські сірі стіни,