Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

особливим випадком. Хтозна, чи не треба мати довідку від лікаря! Зрештою мене обслужили згідно з моїм бажанням і повідомили, що окуляри для сліпих — лише декорація, яка приховує сліпі очі, й тому вони такі темні; я запитав про ціну. Чи добре сидять на мені окуляри, запитала дівчина в білому, тепер сіра, як попіл, бузково-сіра, й доторкнулася мені до скронь, тож я раптом близенько побачив її обличчя й м’які повні губи, тепер сині, як стигла слива, а навколо раптом звечоріло, потемніло, впали сутінки, затьмарилося сонце. А втім, ще був ранок, я чув, голоси-бо отак лунають лише ясного ранку. Я бачив тепер сонце, як у далекому дитинстві, коли дивився на нього крізь закіптюжений шматок скла: матове, набагато менше, ніж здавалося, без віночка проміння, жовтаве, а то й сіро-біле, наче нестиглий абрикос абощо, але з металевим відтінком. Окуляри сидять чудово, відповів я. Вона перевірила ще раз, тож я знову побачив її губи, як сливи. Близькі до поцілунку. Я вже ніколи не цілуватиму, думав я, матеріал, з якого зроблені губи, видається надто чужим. Я вдихав її парфум і бачив зблизька її коси, чорно-зелено-сині, мов півнячі пір’їни, та шкіру, жовту, наче безсмертки. Поглянути на себе в дзеркало я не наважився і зняв окуляри: жодного сліду сутінків, ранок, за вікном вулиця, люди, барвиста бляха машин, сонце, вітрини, вулиця, осяяна сонцем, усе, як і завжди, церква фраумюнстер із передзвоном об одинадцятій годині та чайками. На щастя, прийшов наступний покупець, і, поки дівчина в білому на хвилинку вибачилася, щоб підійти до нього, я знову вдягнув окуляри. Я бачив свою руку, свою плоть, наче не з’їдений вчасно марципан, що тепер струхлявів і посірів. У дзеркалі, так, я ще бачу, що це не двері на вулицю, а дзеркало, я бачу чоловіка з моєю поставою і не знаю, чи той чоловік у дзеркалі, очі якого годі роздивитися, впізнає й мене. Коли я підступаю ближче, щоб побачити його очі, він теж підходить до мене, мов сліпий, що не відходить убік, немов хоче пройти крізь мене, — але я вже зняв окуляри зі свого обличчя. «Прошу!» — кажу я і даю гроші...

Початок був би зроблений.

Що далі?

Звичайно, треба мати й ціпка...

Я уявляю собі:

Ґантенбайн, коли вперше вийшов на вулицю (серце йому, звісно, калатало), пройшов недалеко: вже перший перехожий, що трапився назустріч Ґантенбайнові, спорядженому темними окулярами і чорним ціпком, яким він, мов сліпий, постукував по бровці й анітрохи не відхилявся вбік від прямого, як лінійка, маршруту, спантеличив його грубим запитанням, чи він ока в голові не має, і Ґантенбайн, замість зрадіти цьому першому підтвердженню, зупинився, втративши дар мови від гніву на хама, і навіть озирнувся йому вслід. Сліпий, що озирається! Перша помилка. Його намір нікому не поступатися дорогою, хоч би хто йшов назустріч, може, й слушний, але він ішов надто швидко. Надто зумисне. На початку людина завжди переграє. З хвилину Ґантенбайн стояв мовчки, треба позбутися скутості, перш ніж іти далі й стукотіти ціпком об бровку. Звичайно, він обрав територію, яку добре знав. Кройц-плац, вулиця Цельтвег, Гайм-плац — колись по них він щодня ходив до школи, тож знав їх напам’ять. Дійшовши до школи «Hohen Promenade», що стоїть на пагорбі, на алеї, де не було нікого, він зняв окуляри: Цюрих — блакитне місто, і тільки мої окуляри роблять його сірим, як попіл, навіть страшно стає, сірим, як попіл, із легеньким бузковим відтінком. Чуття прощання, коли я знову вдягнув окуляри, годі було уникнути. Отже, далі. Навіть вибір пори дня має бути правильним, обідня перерва, коли люди не спостерігають, а просто хочуть їсти. Коли згодом, коло готелю «Helmhaus», один добродій завдав собі клопоту перевести його через вулицю, Ґантенбайн почувався, мов ошуканець; слід звикнути до такого. Вулиця Шторхен-гасе, Вайн-плац, вулиця Реннвеґ; коли йти повільніше, то краще; стукати ціпком не слід надто часто, досить лише раз по раз, думав я. Найважливіше: хоч би що довелося побачити, ніколи не висловлювати своєї думки. Чому сліпі породжують чуття не жалю, а примирення? Мало-помалу, думав я, Ґантенбайн починає насолоджуватися своїм станом, аж поки — окуляри не давали йому змоги бачити червоне світло — завищали зненацька зупинені колеса, одразу позаду нього. Від страху, хоч і не зазнав найменшої небезпеки, Ґантенбайн загубив ціпка, що лежав, як він одразу побачив, на асфальті між уже нерухомими колесами, і тут сталася друга помилка: сліпий не чекав, а нахилився й сам підняв свого ціпка. Тож він уже виказав себе? Свідків не бракувало, вищання шин зупинило багатьох людей, він бачив їх, тих лемурів, дехто підступив ближче, синій від цікавості або обурення, а у фіалковому спортивному автомобілі («Кармані») сиділа й хитала головою страхітливо розмальована блондинка: ундина, теж із зеленавими косами й сливовими губами. Може, він сліпий? Її шубка мала колір гнилих водоростей. Сліпий він чи ні?.. Він сказав «так», атож, уперше сказав світові, що сліпий, угу, й роззирнувся, щоб побачити, чи вірять йому люди... На щастя, поблизу не було поліції. Лемури сперечалися, кому він завдячує своїм життям, і були згодні зі збудженою «Карман»-дамою, що він зобов’язаний носити жовту нарукавну пов’язку. Ґантенбайн про це не подумав. Він мовчав. Він загубив капелюха, що, як бачив, лежав на недалекому тротуарі, і, дарма що загубив, цей інцидент, на його думку, власне, вже скінчився, бо ані його ліва гомілка, ані її лискучо-білий бампер не зазнали ніякої очевидної шкоди. Чому ніхто не подасть йому капелюха? Зеленава ундина, й далі перелякана щастям, яке спіткало його, не хотіла їхати далі, не заручившись згодою всіх, що вона сама невинність, навіть згодою однієї хатньої господині, яка затято мовчала. Ґантенбайн бачив, що йдеться вже не про нього, а про те, чому така особа взагалі їздить у такому автомобілі. Йому стало шкода блондинки, раптом усі напустилися на неї. Її брови видавалися чорно-бурими, мов гниле торішнє листя, чорно-бурими і аж чорно-синіми. Хатня господиня, взявши Ґантенбайна під руку, мало не криком розповідала, що його мало не переїхала кокотка, еге ж, кокотка; він не вимовив ані слова. Сліпий не судить. Чи він не травмований, запитала хатня господиня, наче розфарбована «Карман»-дама не питала його про це ще на початку. Ґантенбайн не тільки не постраждав, а зненацька відновив самовладання: аж тепер зрозумів, що сталося. Поки йому яскраво змальовували, що він міг і загинути, сліпий одягнув собі на голову капелюха, власноруч піднявши його з тротуару на