Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

очах в усіх свідків. У його сліпоті, бачив він, не сумнівався ніхто. Лемури, ніяк не здатні розійтися цього нудного буденного дня, обурювалися тепер сучасним вуличним рухом. Когось колись тут уже переїхали. Загалом люди були озлоблені. Оскільки Ґантенбайнові не годилося одразу рушати далі, він знову зняв капелюха і струсив з нього вуличний пил, господиня тим часом дедалі лютіше насідалася на кокотку. Зрештою Ґантенбайн знову насадив на голову капелюха, тепер уже чистого, пора йти, він не хотів чекати, поки прийде поліція й вимагатиме документів, посвідчення водія, чи, може, навіть посвідчення сліпого, а «Карман»-дама сповістила, що тільки їй і нікому іншому він завдячує своїм життям. Її рука в бузковій рукавичці лежить на важелі коробки передач, вона запускає нікчемний мотор і вдячно запитує, куди йому треба. «Додому!» — відповідає він. «Де ви живете?» — запитує вона. Ззаду знову сигналить автомобіль, а що Ґантенбайн побачив ще й трамвай, який через них не міг рушити далі, він, миттю наважившись, сів у її машину, де його обгавкав справді не побачений песик. Коротко острижений пудель. Дама нервово ввімкнула передачу, сіпнуло, й машина поїхала.

А тепер: про що їм розмовляти?

Чому він не носить жовтої нарукавної пов’язки, запитала вона, не з докором, а з материнською турботою. Граючи роль сліпого, він запитав у відповідь, чи песик, якого він мало не розчавив, фокстер’єр. Запитання було дилетантським, як у початківця. Ґантенбайн замовк. Який жахливий рух на вулицях, повідомила вона, щоб виправдати ненастанне посіпування машини. Він бачив, що вони їдуть до центру, озеро блищало, мов осяяне місяцем, навколо нічна ясність із чорними стовбурами та гіллям, зелень — як бронза, ніхто не носить білих сорочок, знайомі прапори на мосту тепер барвисто-чужі, майорять барви країни, якої не існує, саме тому приємно дивитися на них. Тільки знайомий силует із вежею — й далі знайомий силует. Ґантенбайн був щасливий, що ніхто не вбрав білої сорочки, відчував полегкість і задоволення, хоч куди звертав свої очі. Чайки бузкові. Навіть шолом поліцая бузковий. Він у захваті. Чи задоволена вона своїм «Карманом», запитав він. Звідки сліпий знає, що в неї «Карман»? Але пройшло навіть це, і він дивувався. Щоб засвідчити свою сліпоту, цілком досить струшувати інколи попіл із сигарети поряд із попільничкою, єдина прикрість — не можна розмовляти про фільми. Фільми об’єднують. Навіть жінка, здається, не дуже тямила, про що можна розмовляти зі сліпим, і тому зумовлена сліпотою спокуса розмовляти про особисте була досить велика. Чи одружений він? Із жахом дивлячись, як вона перетнула біло-бузкову обмежувальну лінію, Ґантенбайн не спромігся відповісти, а потім вони обігнали не тільки трамвай, а й запитання, і він полегшено зітхнув. Аякже, відповіла, вона задоволена «Карманом». Інколи жінка поглядала на нього збоку, цікава побачити, кому вона врятувала життя. Сподіваюся, це для вас не великий гак, мовив Ґантенбайн; свою адресу, звичайно, фальшиву, він назвав тільки приблизно. Її руки в бузкових рукавичках на кермі чекали, поки вулицю перейде ще один гурт синявих лемурів, і вона знову запитала, чи дбає про нього хто-небудь. На щастя, слід їхати, зелене світло, треба перемкнути передачу. Він уже здогадувався про повсякденні труднощі своєї ролі, скажімо, сидіти коло жінки, що веде машину, й не мовити ані слова, ні разу не зітхнути, не давати ніяких чоловічих порад, ні разу не здригнутися, коли бачиш те, чого недобачила вона, наприклад ваговоз справа, і бути приязним, не помічати її помилок, коли вона, атож, знову ледь устигла проскочити, бути приязним, нескутим...

— Дякую, — мовив він, — я тут удома.

— Тут? — запитала вона й зупинилася, поставивши на ручне гальмо, і додала: — Тоді ми сусіди.

Такого Ґантенбайн не сподівався.

— Так, — повторила вона, — ми сусіди!

Вони сиділи тепер у непорушному автомобілі, вона вже вимкнула мотор, а Ґантенбайн, утративши все самовладання, не міг підвестися. Що далі? Жінка не здивувалася, що сліпий, їдучи в машині, а отже, не стукаючи ціпком об бровку, заявив, що він тут удома. Вона, мабуть, вірила в притаманне йому шосте чуття й відверто зраділа, що має сусіду, який ніколи не зможе побачити її чоловіка, і думка постати перед його очима як дама окрилила її. Може, зварити йому кави? Тепер йому був би до вподоби коньяк. А може, чаю? Він не смів відмовитись, він повинен ставитися до неї як до дами, щоб урятувати свою роль сліпого, і, коли вона невинно запитала, як його, зрештою, звати, він не міг не представитися.

— Ґантенбайн? — перепитала вона. — Ви часом не родич...

— Ні, — відповів він.

— Ні, — проказала вона, — який збіг!

Вона не раз повторила ці слова, поки порпалась у крокодилячій сумці, щоб назвати й своє ім’я, дати візитку з оздобленим краєм, яку він і сам добре бачив, але вона прочитала вголос: «Камілла Губер». Напису, який стояв нижче, вона не прочитала: «Манікюр». Для сліпого це не має значення. Так само й попередження: «Тільки домовившись по телефону». Ґантенбайн лише повторив почуте: «Камілла Губер». Цього досить. Устромив карточку до кишені, а вона запитала, де саме живе її сусіда.

— Там, — відповів він, — у синьому будинку.

Вона глянула, але не побачила синього будинку.

— Гм, — замислився він. — Де ж ми тоді?

Тепер він був змушений брехати далі:

— Хіба це не вулиця Фельдегштрасе?

— Таки вона.

Але це був не нижній, а верхній край Фельдегштрасе, досить-таки довгенької, тож про сусідство не могло бути й мови; жіночка в шубці, як він бачив, розчарувалася, крім того, занепокоїлася, що на його шосте чуття годі покладатися, а проте не здавалася, ні, за таких обставин вона не запустить двигун і не повезе Ґантенбайна додому, якщо він не прийме її запрошення на каву, так не годиться, вона не матиме спокою й т. ін.

Він прийняв її запрошення.

У ліфті, поки вона прагнула дізнатися, чи часто Ґантенбайн блудить у місті, він заплющив очі, щоб підготуватися до свого першого візиту в якості сліпого й до виходу з ліфта, коли він мав якомога природніше (не надміру) зашпортатися. Камілла була зворушлива: зняла з нього, тільки-но вони зайшли до приміщення, пальто, капелюха й забрала ціпок. Камілла теж не знала, чи потрібний йому в квартирі чорний ціпок, він тут перший сліпий відвідувач. А йому здавалося, що ціпок потрібний безперечно: має нагадувати про роль.

— Сідайте!

Жінка забула, що він не бачить жодного