Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Глава 3. “Червона троянда”

Софія була стомлена і стривожена, але думки не давали їй всидіти на місці. Тож дівчина встала і пішла вздовж площі. Люди потроху розходились, вуличні музиканти збирали свої речі, площа стала тихою і сумною.

Дівчина підійшла до фонтану. Їй захотілось зупинитись тут. Вона усвідомила, що таємничий шум води заспокоює її. Софія споглядала, як вода стрімким потоком народжується із серця троянди, перетворюючись на бризки чарівних зірок. І тут, біля мармурової синьоокої вовчиці, вона відчула, що той чистий потік ніби змиває її тривогу.

Софія міркувала:

- Мене затягла в цей світ та книга, її чисті сторінки. Та треба знайти спосіб вибратись звідси. Якщо тут, як в казках, повно всіляких чаклунів, природно, що можна пошукати когось, хто підказав би, чи допоміг.

Дівчина в цю мить згадала батьків:

- Мабуть, вони вже шукають мене скрізь, потерпаючи від тривоги. Що ж мені робити зараз?

Раптом Софія аж підскочила від несподіваної ідеї:

- Якщо я опинилась у цьому місті, потрапивши у таємничий сад за брамою, то, можливо, якщо я повернусь туди, я знайду там вихід у мій світ?

Від цього припущення у дівчини знов з’явилася надія. Вона швидко пішла у зворотному напрямку, адже дорогу пам'ятала дуже добре. Через кілька хвилин Софія вже бігла до тієї хвіртки, обвитої плющем, що вела у таємничий сад. Чим ближче дівчина наближалася до місця, де почалось її знайомство з Мейоллою, тим більше прагнула пришвидшитись, сподіваючись на диво. І от вона, вже захекавшись, зупинилась і впізнала знайому вулицю.

Але що це?! На місці того паркану і хвіртки вона побачила зовсім інше. Не вірячи своїм очам, Софія підійшла ближче.

- Але як таке може бути, я ж пам’ятаю, що саме тут був вихід із того саду! Невже я щось переплутала, - думала Софія, намагаючись перевести подих від швидкого бігу.

Не вірячи власним очам, дівчина пішла далі. Вона оглядала кожен паркан, кожне подвір’я, яке зустрічалось їй. Софія була впевнена, якщо ще раз уважно обійде всю вулицю, то обов’язково побачить те місце, з якого почались її тутешні пригоди.

Вздовж вулиці були розташовані старовинні будинки, прикрашені ліпленням та мозаїкою. У дворах красувалися клумби квітів. Софія навіть побачила у кількох подвір’ях зроблені із білого мармуру статуї воїнів із мечами й прекрасних жінок. Але ж знайомого паркану і хвіртки, обвитої плющем, не було ніде! 

Вона і не помітила, як перейшла на сусідню вулицю, а потім на наступну. Софія почала нервувати й знов пришвидшила ходу, майже побігла. Зрештою від розпачу всі паркани й двори стали їй схожими між собою. Та вона вперто продовжувала шукати. Врешті решт дівчина зрозуміла, що заблукала. Софія була у відчаї! Сльози ось-ось ладні були бризнути з очей. Через годину марних блукань вона зупинилась і сіла просто на великий камінь біля одного з будинків.

- І що ж тепер робити? Я так сподівалася вибратися звідси. Тепер не знаю, куди йти. Десь ночувати треба, щось їсти, - смутні думки заполонили її свідомість, остаточно відігнавши мрії на швидке повернення додому.

Раптом Софія мимоволі звернула увагу на двір на протилежному боці вулиці. Там було доволі шумно. Дівчина помітила, як раз по раз звідти виходять люди, а потім заходять інші. Софія підійшла ближче, щоб з’ясувати, що ж там відбувається. У дворі дівчина побачила чимало чоловіків і жінок, що сиділи за столиками, заставленими їжею та напоями. На будівлі під дахом великими літерами виднілась вивіска з назвою “Червона троянда”, поблизу якої красувалася майстерно викувана квітка.

Зненацька Софія стала свідком гучної сварки, яка зчинилась просто перед нею. Біля будинку стояла висока огрядна жінка із темним волоссям, обличчя якої було перекошене гнівом. Вона була схожа на циганку. На плечах мала довгу червону шаль, а на шиї - блискуче темне намисто. Смаглявка щосили кричала на іншу жінку. Та виглядала старшою, вдягнена була у сіру блузу, темну спідницю. Але у погляді відчувались злість і роздратування. Вона стояла, трохи схиливши голову, ніби стримуючись.

- Та щоб тобі добра не бачити, ледацюго, за таку роботу! За що ж тобі я маю платити більше?! - репетувала смаглявка. - Сюди-туди по кухні повешталась, абияк прибрала, поз’їдала купу харчів, у кінці тижня гроші загребла - і ще тобі мало?!

- Це мені мало?! - скипіла працівниця, - цілий день гарую біля брудного посуду, сміття, неприбраних кімнат, бо ви шкодуєте грошей ще когось найняти, а платите копійки? Ще й шматки хліба порахували, які я з’їла? 

- Досить! - закричала господарка, - іди геть, - шукай собі інше місце, де тобі платитимуть більше за твою нікчемну роботу.

- І піду! Побачу, що будете робити сьогодні з купою людей в кафе і пожильців, - розгнівана й ображена жінка, різко розвернувшись, пронеслась повз Софію, ледве не збивши її з ніг.

Мабуть, останні події почали вчити дівчину швидше реагувати на обставини й приймати рішення. Адже миттєво в її голові пронеслись думки: “Їжа і нічліг. Видно, що господарка - злюка. Але ж це для мене така нагода!”

Софія відразу підійшла до господарки таверни.

- Добрий день! Я випадково почула, що вам терміново потрібна помічниця.

Та недовірливо оглянула її з голови до п’ят.

- Чужинка? - відразу оцінила ситуацію господарка, - щось дуже юна ти для хорошої робітниці.

- Але ж я вже тут, і просто зараз можу взятись до роботи, - знайшлась Софія на потрібну відповідь у цій ситуації.

- Нічліг потрібен, еге ж?

- Так, - зізналася дівчина.

- Якщо хочеш, залишайся. Випробний термін три дні, працюватимеш за харчі та їжу. Згодна?

- Так, - видихнула Софія.

- Як звати? - поцікавилась господарка таверни.

- Софія. А вас? - щиро запитала дівчина.

- Прислуга повинна звертатись до мене пані Марго, зрозуміло? - вже роздратовано відповіла вона. - І годі базікати. Заходь в будинок, тобі покажуть, де кухня. Твоя робота - встигати мити ретельно посуд, виносити на заднє подвір’я сміття. На кухні все тобі покажуть. Потім піднімешся на другий поверх і почнеш прибирати кімнати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍