Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Всім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено, Марго розвернулась і пішла в будинок. Софія бачила, як раз по раз з нього виходили дві жінки у білосніжних фартухах, виносячи на тацях їжу та напої для людей за столиками. Одна з них підійшла до Софії та, зневажливо змірявши її поглядом, сказала:

- Новенька? Іди за мною.

На кухні було жарко від печі й пару. Там працювало кілька жінок. Видно було, що роботи в них повно і вони ледь встигають. Софії показали широкий стіл, на якому стояла здоровенна миска з водою. Навколо все було заставлене брудним посудом, який треба було негайно мити. Софія скрушно зітхнула, закотила рукава і взялась до незвичної роботи.

- Так, прогрес у вигляді посудомийної машини видно сюди ще не дійшов, - сказала вона сама до себе, уявляючи себе Попелюшкою.

Софія вже кілька годин мила той клятий посуд, не піднімаючи голови, а він все прибував з усіх сторін. Дівчина ледве воду встигала міняти. Раптом вона відчула, як їй стало зле й вона ледь не впала посеред кухні.

- Тобі погано? Ось стілець, посидь трохи, - почула вона біля себе лагідний голос.

До Софії підійшла одна з жінок, що весь час, майже не обертаючись працювала біля печі. Тільки тепер дівчина побачила її лагідне обличчя і привітний співчутливий погляд теплих карих очей.

- Трохи в голові запаморочилось, - зізналась їй Софія.

- Ти зблідла. Тобі треба трохи відпочити. Посидь, а я тобі принесу щось поїсти.

Софія зраділа, відчувши привітне до себе ставлення. І яка ж вона була голодна!

Кухарка швидко посадила Софію за стіл, давши їй тарілку супу з окрайцем свіжого хліба. Нехитра страва видались дівчині найсмачнішою у світі.

- Як тебе звати? - лагідно запитала жінка, споглядаючи, як Софія уминає свій обід.

- Софія. А вас?

- Лідія.

- Чому ви такі добрі до мене? - поцікавилась дівчина.

- У мене дочка точнісінько десь така, як ти віком, - посміхнулась жінка. - А ти, так розумію, не тутешня, раз за нічліг і харчі у Марго працювати найнялась?

- Так, - відповіла Софія. Вона вже б і сама радо почала розпитувати доброзичливу жінку, і питань було багато, але та схаменулась.

- Біжу, бо ще купа роботи в обох. І ти починай, щойно доїси. Якщо наша пані Марго забіжить і побачить, що говоримо, а робота стоїть, то обом дістанеться, - сказала Лідія і відійшла у своїх справах.

Коли дівчина перемила весь посуд, Лідія знову підійшла.

- Софіє, час виносити сміття. Бери відро і йди стежкою за будинок, там побачиш, куди.

Дівчина взяла відро і пішла на задній двір. Викинувши сміття, Софія оглянула все навколо. Дівчина сподівалась кілька хвилин посидіти у затінку дерев. Раптом вона побачила у дальньому кутку двору, аж під самим парканом, кущ троянд. Квіти були неймовірно прекрасні. Софія, мов заворожена підійшла до них, щоб помилуватися тією красою. І диво: біля квітів вона вмить забула про втому, про всі свої неприємності. Відчувала і бачила лише казкову красу і ніжний заспокійливий аромат.

- Чарівні, еге ж? - почула вона у себе за спиною.

Софія різко обернулася і побачила… ту саму співачку, пісня якої так захопила і розчулила її на площі перед усіма жахіттями, що сталися потім.

- Так, - відповіла дівчина. - Я впізнала тебе! Чула твою пісню. Вона дуже зворушила мене, хоч я ні слова не зрозуміла.

- Вона на давньому діалекті, його знають тут далеко не всі. Але якщо пісня справжня, то її можна зрозуміти й відчути без слів. Сама мелодія, мов море, підхоплює своєю хвилею кожного, хто поруч.

- Але я б хотіла дізнатись, про що та пісня. Будь ласка, розкажи, - попросила Софія.

- Вона про птаха, який випростав могутні крила і готовий злетіти. Там, серед простору неба, він почувається щасливим і вільним, - посміхнувшись дівчині, відповіла співачка.

Софія немов знову почула ту мелодію, опинившись на тій площі. Раптово згадала і хлопця, з яким тоді зустрілася поглядом і який за кілька хвилин по тому врятував їй життя.

- Мене звати Люсі, - перервала її спогади співачка.

- Софія, - відповіла дівчина. Вона раптово зрозуміла, що може багато про що розпитати Люсі. - Ти живеш у цій таверні?

- Зупинилась тут із друзями-музикантами, - відповіла співачка. - Та завтра ми забираємося звідси.

- Чому?

- У будь-яку мить на місто може напасти Кірк з піратами. Кажуть, маг щедро їм платить, щоб вони виконували за нього всю брудну роботу. Ти точно здалеку, якщо питаєш про таке.

- Так. Але про Кірка я вже чула там, на площі, коли напали ті страшні істоти.

- Лепкоїди? Так, приємного мало тепер знаходитись у Мейоллі. Стережися, коли вони наближаються і хутчіше ховайся. Вони можуть плюватися отрутою, яка жахливо діє на людину. Нещасний, що не вберігся, спочатку отримує страшний опік, мов від кислоти, що потрапила на шкіру. Та це ще не все. Отрута діє так, що трохи згодом людина починає страждати від нападів незрозумілих страхів, відчаю, нав’язливих думок, які можуть призвести такого бідолаху до непоправної біди.

- Чула, що Кірку потрібна якась незвичайна Квітка Життя, яка є в Мейоллі.

- Так, це правда. Чарівниця Віола посадила її десь неподалік палацу. Всі жителі очікують, що бутон от-от розквітне. Сподіваються, що квітка своїми чарами врятує місто від біди, що звалилась на нього після від’їзду Віоли. Кажуть, Кірк ненавидить чарівницю. Між ними є якась давня суперечка.

- А що ти ще знаєш про нього?

- Йому підвладна стихія повітря. Під прикриттям його магії пірати безкарно грабують кораблі у відкритому морі та найближчі до нас острови. До того ж ходять чутки, що ніхто в нашому світі не може заподіяти йому ніякої шкоди. Оскільки Віола вже не захищає острів, чорний маг може наслати на нього ураган у будь-який момент.

- Чому ж не наслав тоді?

- Мабуть, через те, що йому потрібна квітка, яка може розквітнути не сьогодні-завтра. І я впевнена, що він якимось чином дізнався, вирахував більш-менш точний термін, коли бутон розквітне. Кірк просто вичікує слушної нагоди, не даючи при цьому мешканцям спокою.