Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

7. Життя удвох

Ранок у маєтку Всеволода починався з тиші, яку порушувало лише тихе дихання Діани. Вона прокинулася в його ліжку — величезному, з темного дерева, застеленому шовком, що пахло ним: лісом, шкірою і чимось невловимим, що змушувало її серце битися швидше. Його рука лежала на її талії, важка і тепла, притискаючи її до грудей. Вона повернула голову, її погляд ковзнув по його різкому обличчю — високі вилиці, стиснуті губи, золоті очі, які навіть уві сні здавалися пильними. 

Три тижні минуло з тієї ночі під повним місяцем, коли він перестав тікати від неї і пояснив, що тепер вони пов'язані, бо вона його істинна пара. Діана покинула свою стару квартиру — тісну, з вічним запахом цвілі й протікаючим краном — і переїхала до нього. Її життя перевернулося з ніг на голову так швидко, що вона досі не могла повірити. Всеволод водив її до крамниць — не до тих, де вона колись купувала светри на розпродажі, а до бутиків із мармуровими підлогами й продавцями, що шепотіли. "Тобі потрібен новий гардероб", — сказав він, його голос був твердим, але очі горіли теплом. Вона бурмотіла, що їй і так добре, але він лише усміхнувся — хижо, владно — і кинув: "Ти моя. І я покажу, що ти можеш виглядати відповідно".

Тепер її шафа була повна суконь — шовкових, що облягали її стегна, оксамитових, що оголювали плечі, шкіряних, що підкреслювали її нову впевненість. Вона змінилася. Її темне волосся, колись зібране в недбалий пучок, спадало хвилями на спину, її очі — уже не втомлені, а живі — ловили світло. Вона більше не сутулилася, не ховалася, і Всеволод помічав це щодня. Його погляд — голодний, гордий — ковзав по ній, ніби вона була скарбом, який він здобув.

Вони разом їздили до його компанії, що приховувала під личиною бізнесу щось темне й таємниче, про що Діана лише здогадувалася. Він сидів за кермом чорного позашляховика, його рука лежала на її коліні, пальці час від часу стискали її шкіру крізь тонку тканину сукні. "Ти сьогодні така гарна", — кинув він одного ранку, його голос був низьким, із легкою хрипотою. Вона почервоніла, але відповіла: "Ти завжди так кажеш". Він усміхнувся, його великий палець ковзнув по її стегну, і машина ледь не звернула з дороги. "Бо це правда", — додав він, і в його очах спалахнуло золото.

У кабінеті їхня близькість не згасала. Він викликав її до себе під приводом "перевірити звіт", але щойно двері зачинялися, його руки знаходили її. Одного разу він притиснув її до столу, його губи ковзнули по її шиї, пальці розстебнули верхній ґудзик її блузки. "Ти зводиш мене з розуму", — прогарчав він, його подих обпік її шкіру. Вона засміялася, її руки вп’ялися в його плечі. "Ти сам винен", — шепнула вона, і він поцілував її так, що папери розлетілися по підлозі. Але коли її пальці потягнулися до його грудей, він різко відступив, його очі потемніли. "Пізніше", — кинув він, повертаючись до крісла, ніби нічого не сталося.

Діана відчувала це дедалі частіше. Він хотів її — вона бачила це в кожному його погляді, чула в його голосі, — але під час близькості наче щось стримувало його. Щось, про що він не говорив. Іноді, коли вони лежали в ліжку, її голова на його плечі, вона помічала, як він напружується, коли її рука ковзала по його шиї чи грудях. Його подих ставав уривчастим, але він відвертався, ховаючи очі. "Він щось приховує", — думала вона, і це відчуття гризло її, хоч вона не могла знайти слів, щоб спитати.

Одного вечора, коли вони лежали разом, її пальці малювали кола на його шкірі, вона спробувала заговорити. "Всеволоде, — почала вона тихо, — ти щасливий зі мною?" Він повернув голову, його очі знайшли її в темряві. "Ти знаєш, що так", — відповів він, але в його голосі було щось холодне, далеке. Вона притиснулася до нього сильніше, її серце стиснулося. "Тоді чому я відчуваю, що ти тримаєш мене на відстані?" — шепнула вона, але він лише стиснув її руку і промовчав. Вона не наполягала, але біль у грудях залишився.

***

Тим часом у тіні клану наростала загроза. Ратмир, альфа з півночі, що колись програв Всеволоду, стежив за ними. Він чув шепіт: найсильніший альфа не завершив зв’язок зі своєю парою і не поставив їй мітку. "Він боїться повністю віддати себе, хоча уже закріпив зв'язок з нею, і тепер знищити його буде простіше, ніж будь-коли", — усміхнувся Ратмир, його очі блищали жадобою. Він знав, як ударити — не в нього, а в неї. План визрівав, і Діана, сама того не знаючи, стала його мішенню

***.

Того вечора Всеволод повернувся додому пізно. Діана чекала його в спальні, у шовковій сорочці, що ледве прикривала її стегна. Він зупинився в дверях, його погляд ковзнув по ній, і звір у ньому заворушився. "Ти спокушаєш мене", — сказав він, скидаючи пальто. Вона підійшла до нього, її руки обвили його шию. "Може, я хочу цього", — шепнула вона, і він притиснув її до себе, його губи знайшли її в темряві. Але коли її пальці потягнулися до його сорочки, він зупинив її руку. "Йди спати, я втомився", — кинув він, відступаючи. Вона лягла в ліжко, її серце стискалося від тихого болю, а він стояв біля вікна, дивлячись на місяць, що наближався до повні.

Всеволод

Всеволод стояв біля вікна, його руки стиснули підвіконня так, що кісточки побіліли. Місяць висів у небі, великий і срібний, його світло кликало звіра всередині нього, будило інстинкти, які він ледве стримував. Але не місяць був його ворогом цієї ночі. Це була вона — Діана, що лежала в його ліжку, її запах заповнював кімнату, а тепло все ще горіло на шкірі там, де вона торкалася його.

Він хотів її. Більше, ніж міг визнати. Кожен її погляд, кожен рух — від того, як вона відкидала волосся за вухо, до того, як її стегна гойдалися в тих клятих сукнях, — розпалював у ньому вогонь, який він не міг загасити. У кабінеті, коли він притискав її до столу, його звір виривався назовні, кігті дряпали дерево, зуби прагнули її шиї. Але він зупинявся. Завжди зупинявся. Бо за крок від їхньої близькості була мітка — той останній рубіж, що назавжди зв’яже їх, зробить її частиною його душі, його сили, його слабкості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍