Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

6. Повний місяць

Повний місяць висів над містом, величезний і срібний, його світло просочувалося крізь хмари, ніби заклик до всіх, у чиїх жилах текла дика кров. Всеволод відчував його наближення днями — жар у венах ставав нестерпним, звір усередині нього бився об клітку його волі, вимагаючи свободи. І її. Діану. Її запах переслідував його навіть у кабінеті, де він замкнувся, наказавши всім покинути маєток. Він не хотів її бачити, не хотів чути, але зв’язок між ними пульсував, як другий пульс, і з кожною годиною ставав сильнішим.

Він стояв біля вікна, його сорочка була розстебнута, груди здіймалися від важкого дихання. Місяць кликав його, і він знав, що не зможе чинити опір довго. "Я сильніший за це", — повторював він, але слова звучали порожньо. Її образ спалахнув перед очима — очі, що кидали йому виклик, губи, що тремтіли, коли він торкався її. Його рука стиснула підвіконня, дерево тріснуло під його пальцями. Він уявив її тут, у цій кімнаті, її тіло під ним, її голос, що благає його. Він гаркнув, відкинув голову назад, намагаючись заглушити ці думки, але вони вже пустили коріння.

Діана не могла знайти собі місця. Той вечір у кабінеті — його дотик до її губ, його слова — залишили по собі вогонь, який вона не могла загасити. Її сни стали реальнішими: ліс, місяць, його руки, що стискали її, його зуби, що залишали сліди на її шкірі. Вона прокидалася з його іменем на вустах, її тіло горіло від бажання, якого вона не розуміла. Але цього вечора щось змінилося. Вона відчула його — не в сні, а наяву. Біль, боротьба, голод. Це було ніби крик у її грудях, і вона знала, куди йти.

Вона приїхала до його маєтку, не думаючи, що робить. Дощ почався знову, легкий, але холодний, її пальто вже промокло, коли вона підійшла до величезних дверей. Вони були відчинені — нікого, хто б зупинив її. Вона ступила всередину, кроки гуділи в порожніх коридорах. "Всеволод?" — покликала вона, її голос тремтів, але в ньому була сила, якої вона не знала раніше. Лише тиша і тріск каміна відповіли їй, але вона відчула його присутність — як магніт, що тягнув її вперед.

Він почув її голос і завмер. Звір у ньому завив, кігті вирвалися з кінчиків пальців, очі спалахнули золотом. "Ні", — прошипів він, але ноги вже несли його до неї. Він знайшов її в головній залі — мокру, із розпатланим волоссям, її очі шукали його в темряві. "Іди геть!" — крикнув він, його голос був наполовину людським, наполовину звіриним. Вона здригнулася, але не відступила. "Я не піду", — сказала вона тихо, і в її словах була впертість, що зламала щось у ньому.

Він підійшов до неї, його рухи були швидкими, хижими. Вона побачила його — напівзвіра, його м’язи напружилися під розірваною сорочкою, очі горіли, кігті блищали в місячному світлі, що лилося крізь вікна. Він був прекрасним і небезпечним, і вона відчула, як її страх змішується з бажанням. "Ти не розумієш, що робиш", — прогарчав він, зупинившись за крок від неї. Його подих був гарячим, його груди здіймалися, ніби він боровся з собою.

"Тоді поясни мені", — шепнула вона, і її рука простягнулася до нього. Її пальці торкнулися його грудей, ковзнули по твердій шкірі, і це стало кінцем. Він схопив її, притиснув до себе, його руки стиснули її талію так сильно, що вона аж зойкнула. "Ти моя", — прогарчав він, і його губи накрили її — грубо, жадібно, ніби він намагався забрати в неї все повітря одразу.

Вона здалася, її руки обвили його шию, а тіло притиснулося до нього, відповідаючи на кожен рух. Його кігті ніжно дряпнули її спину, розірвавши тонку тканину пальта, але вона не відчувала болю — лише вогонь, який розливався від його дотиків. Він підняв її, притиснув до стіни, його зуби ковзнули по її шиї, залишаючи гарячі сліди. "Скажи, що хочеш цього", — хрипів він, його голос був сповнений відчаю і влади одночасно. "Хочу", — видихнула вона, і її слова зруйнували останній бар’єр.

Їхня близькість була дикою, як буря. Він узяв її там, у залі, під місяцем, що світив крізь вікно. Його руки стискали її стегна, її пальці впивалися в його плечі, їхні подихи зливалися в єдиний ритм. Магія їхнього зв’язку спалахнула — невидима, але відчутна, ніби нитка, що з’єднала їхні душі. Її шкіра сяяла в його руках, а очі потемніли, відображаючи його золото. Це було більше, ніж фізичне єднання — це було злиття, якого він так боявся і якого так прагнув.

Коли все закінчилося, він не відпустив її. Вони лежали на підлозі, її голова на його грудях, його рука у її волоссі. Місяць відступав, але його світло все ще огортало їх. "Ти моя", — повторив він, але цього разу в його голосі не було гніву — лише правда. Вона підняла очі, її пальці ковзнули по його щоці. "А ти мій", — шепнула вона, і він не заперечив.

Він здавався не природі, а їй. Не тому, що мусив, а тому, що хотів. І в ту мить, коли їхні погляди зустрілися, він зрозумів, що вона — не слабкість. Вона була його силою, прихованою в простоті, і він більше не відштовхне її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍