Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Розділ 5: Дзеркало глибин

Повітря стало щільним, мов парус, натягнутий на межі розриву. Все навколо брига завмерло — не лише море, але й час. Простір, що оточував "Сріблястий Ворон", більше не здавався частиною звичайного світу. Він нагадував сон, у якому не можна було згадати, як усе почалося, і страшно було зрозуміти, куди веде шлях.

Бриг рухався вперед, але вітер не напинав вітрил. Вода не обтікала корпус — вона розступалася, як від дихання чогось невидимого, чогось, що знало, хто саме до нього прямує.

На містку Ейрін стояв мовчки. Його обличчя, зазвичай стримане, тепер було схоже на маску: погляд спрямувався вдалечінь, але серце тремтіло. Внутрішньо. Тільки він міг це відчути.

Кайла, стоячи трохи осторонь, тримала перед собою карту. Її світло не згасало, а пульсувало разом із серцебиттям корабля. Символи на ній змінювались, немов реагуючи на думки, сумніви, страхи. Карта більше не була просто інструментом — вона стала частиною подорожі.

— Ти бачиш? — прошепотіла Кайла. — Вона знову змінюється…

На пергаменті з’явився новий візерунок — три очі в колі, що дивилися в різні сторони: одне вперед, одне назад, одне всередину.

— Дзеркало, — сказав Картан, наближаючись. — У легендах говориться про випробування води. Воно показує правду, яку не хочеш бачити.

— Ми вже в ньому, — промовив Теріс, дивлячись за борт.

Тиша вибухнула зсередини.

Спершу була ілюзія.

Немов у воду кинули камінь, реальність почала хвилюватися. Світ навколо корабля розшарувався, мов старе полотно. І ось, замість горизонту з’явився простір — темний, глибокий, сяючий знизу. Ніби сам океан вирішив відкрити своє друге дно.

— Що це?.. — Джейн здивовано дивилася через фальшборт. Її очі, звиклі до гарматного диму й мушкетного вогню, тепер тремтіли.

На дні лежало місто.

Не руїни. Повноцінне, цілісне місто з вежами, куполами, арками. Його вулиці виблискували вогнями. Можливо, магією. А можливо — пам’яттю.

— Це… Ельмаріон? — спитав хтось з екіпажу.

— Ні, — тихо відповіла Кайла. — Це відображення. Дзеркало того, що могло б бути. Або того, що колись було.

І раптом стало темно.

Темрява опустилася різко. Сонце згасло, шум пропав. Кожен член екіпажу стояв мов закам’янілий.

А потім — вони почали бачити.

Кожен — своє.

Ейрін стояв на містку, але поруч не було екіпажу. Його штурвал був зламаний. Навколо — уламки. Він бачив себе серед розбитого корабля, самотнього, покинутого. Його руки — криваві, а на шиї — срібний амулет, якого в реальності не було. Амулет пульсував і шепотів:

“Ти привів їх у смерть. Як завжди.”

Кайла стояла на мосту, а навколо не було ні брига, ні моря. Лише порожнеча, з якої піднімався голос — її матері. Давно загиблої жриці, що колись тримала храм Води.

“Ти стала зброєю. Ти зраджуєш своїй природі. Для чого ти йдеш за Ельмаріоном, якщо серце твоє не знає миру?”

Картан побачив вежу. Ту саму, з якої він колись утік — вежу рабства. Його тіло знову було в ланцюгах. Його голосу ніхто не чув. Він боровся, але стіни стискалися.

Джейн стояла на палубі серед тіней — кожна з них була тим, кого вона вбила. Пірати, найманці, солдати. Вони мовчки дивилися на неї, а кров текла з її рук, хоча вона не торкалась зброї.

— Ви не були невинними, — прошепотіла вона.

“Але чи була ти?”

Теріс ішов по дерев’яній палубі, але під ногами чулася не качка корабля, а скрип іншого судна — того, яке давно затонуло. Він опинився на "Галасливій Сирені" — першому кораблі, який колись зрадив. Його старий капітан стояв перед ним, обличчя обгоріле, очі — з порожніми зіницями.

— Ти кинув нас у штормі, Терісе, — голос був глухий, мов хвиля, що заливає легені. — Врятував себе. І став героєм?

Навколо — змиті обличчя тих, кого він не врятував. Вони дивились без звинувачення. Лише чекали.

“Ти не спасеш цих, якщо боїшся пам’ятати тих”.

І тільки голос карти — чистий, холодний — звучав в усіх їхніх думках:

“Віддайте страх. Лише тоді двері відчиняться”.

Ейрін перший зірвав амулет з шиї. Він кинув його в тінь і гучно сказав:

— Я несу відповідальність, але я несу й надію. І я не зупинюсь!

Світло прорвалося.

Кайла закрила очі, торкнулась грудей, і вода з-під її рук заблищала синім.

Картан зробив крок уперед, і його ланцюги зникли.

Джейн вистрелила в небо — і тіні зникли з її плечей.

Теріс впав на коліна, зціпивши зуби. Його руки тремтіли — не від страху, а від визнання.

— Я не герой… Але я — ще живий. І поки дихаю, боротимусь, щоб не зрадити знову.

Світ повернувся.

Бриг знову плив серед моря, а на горизонті з’явилась нова точка — острів, затягнутий хмарами, навколо якого води колихались навіть у зоні штилю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍