Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Розділ 4: Море, що спить

Світанок настав повільно. Густий туман лежав над водою, мов ковдра. Лінія горизонту ледь виднілася крізь млу — без чітких форм, без кольорів. Лише тиша. І запах солоного повітря, що змішувався з чимось старим, майже прадавнім.

Бриг "Сріблястий Ворон" плавно ковзав по поверхні води. Вітрила були частково натягнуті, але вітер зникав з кожною милею на південний захід. Здавалося, що саме море перестає дихати.

На містку стояв Ейрін Таррел. Його очі, глибокі й темні, вдивлялись у туман. Його пальці стискали поручні. Це вже не була просто подорож — це було щось інше. Небезпека, що не мала форми, наближалася.

— Повітря гусне, — тихо сказала Кайла, підійшовши до нього. Її волосся, темне й вологе, спадало на плечі, а руки ховалися у широких рукавах плаща.

— Вода стоїть, — додав Картан, вийшовши з нижньої палуби. Його сірі очі були звужені. — Коли хвилі мовчать — це не добре.

На палубі, біля грот-мачти, Джейн знімала замок з ящика з аркебузами — звичка, що з’явлалась у неї кожного разу, як ситуація ставала “занадто спокійною”. Її фігура була мов натягнутий лук: зібрана, напружена, готова до пострілу.

Теріс із кількома матросами обережно слідкував за канатами, натягував такелаж, але робив це більше з автоматизму, ніж з потреби — вітер майже зник. Лише легке рипіння деревини та потріскування палуби супроводжувало їхній рух.

— У нас нова карта, новий курс, — озвався Ейрін, звертаючись до екіпажу, що зібрався на палубі. — Але море не любить, коли шукають те, що має бути забутим.

— Ми не боїмось, капітане, — промовив Ліор, наймолодший з матросів. Його голос був гучним, але в очах ще жевріло щось схоже на страх. — Якщо це наше випробування — ми пройдемо.

Кайла розгорнула тубус, витягнувши карту. Вона змінилася. Тепер вона пульсувала легким світлом, немов у глибині пергаменту билося серце. На місці спіралі з’явилися символи — не людські, не мовленнєві. Вони мерехтіли — то золотом, то синім, то зникали взагалі.

— Це портал, — прошепотіла вона. — Це двері, але відкрити їх можна лише серцем. Не розумом.

— Що ж, — сказав Ейрін. — Можемо тільки плисти далі. Якщо це серце — значить, воно має витримати.

Бриг зайшов у зону повного штилю.

Вода стала дзеркалом. Вона не рухалась. Жодного вітру. Лише “Сріблястий Ворон” і його тінь — як дві істоти, з’єднані між світами. Чайки давно зникли. Не видно було жодної хмари. Жодного руху в світі. Корабель, здавалося, завис у повітрі.

— Що це? — вигукнув Ліор, нахиляючись за борт.

Під водою з’явилися обриси облич. Сотні. Тисячі. Немов вицвілі портрети, що лежали під прозорою поверхнею. Жінки, чоловіки, діти. Усі з відкритими очима. Усі ніби чекали.

— Це... відображення? — спитала Джейн, вже знявши пістоль із кобури.

— Ні, — прошепотіла Кайла. — Це ті, хто шукав раніше.

— І що з ними сталося? — обережно спитав Теріс.

— Вони не пройшли випробування.

Раптом карта засвітилася яскравіше, й у повітрі з’явився символ — вогняне коло з трьома хвилями всередині. Він завис просто над палубою, крутячись, як зоряна спіраль.

— Починається, — сказав Ейрін, і його голос знову став кам’яним.

Всі завмерли.

У повітрі запанувала вібрація. Палуба під ногами затремтіла. Вода злегка піднялась, створивши навколо брига ідеальне коло — спокійне, блискуче, як скло.

Тоді вони почули голос.

Глухий. Глибокий. Старий. Він не звучав — він розливався в думках.

"Той, хто шукає істину, має пожертвувати страхом. Віддай своє серце — або втрачай шлях."

Карта розгорнулась сама, і в самому її центрі з’явився знак: ворота з розколотою лінією, що тягнулася на південь.

Ейрін стиснув щелепи.
— Ми не звернемо. Ми йдемо далі. В глибину.

І "Сріблястий Ворон", загорнутий у дивне світло, повільно рушив у бік символу, розсікаючи дзеркальну гладь води — до першого справжнього випробування...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍