Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

— Під варту. До розгляду. До ради старших.

Кацифер мовчки взяв його під руку й повів до нижньої камери — колишнього складу, переобладнаного під в’язницю.

А Клер стояла біля воріт, стискаючи пальцями руків’я чужої сокири, і вперше не знала, кому можна вірити.

Ніч опустилась на табір Рібел — густа, в’язка, безмісячна. Навіть вогнища горіли тьмяніше, ніж зазвичай, ніби боялись привертати до себе зайву увагу. Табір замовк, втомившись від чуток, поглядів і запитань, що залишилися без відповідей.

Але двоє рухалися в тіні — обережно, ніби кралися не до друга, а до ворога.

Хвітсерк ішов упевнено, хоч і без шуму. Його рука лежала на руків’ї кинджала — більше з звички, ніж з потреби. Поруч — Дрім. Її рухи були майже нечутними: вона знала, як ступати, щоб не тріснула жодна гілка.

— Ти впевнений, що варта спатиме? — прошепотіла вона.

— Кацифер на посту до півночі. Потім зміна. Я домовився з Муро — він має бути біля вогнища. Ми не будемо довго, — відповів Хвітсерк.

Вони дістались нижньої камери — низького, холодного приміщення під колишнім зерновим складом. Залізні двері й ґрати на вікні — надто суворо для свого ж, але тепер Івар був не просто воїном. Він був підозрюваним у вбивстві.

Дрім обережно постукала двічі.

— Іваре, — прошепотіла вона. — Це ми.

— Заходьте, якщо не боїтесь, — озвався хрипкий голос.

Хвітсерк перевірив — замок не замкнений. Камера охоронялася, але не була зачинена наглухо — у Рібелі не вірили в зраду своїх. Ще вчора.

Вони увійшли.

Івар сидів на дерев’яній лаві біля стіни. В кутку — глечик з водою, на підлозі — хутро. Він був у тій самій сорочці, що й вдень, тепер уже забрудненій пилом і попелом.

Дрім підійшла першою й присіла поруч. Хвітсерк став біля стіни, руки схрещені.

— Ти не мусиш говорити, — почала Дрім. — Але ми не підемо, доки ти не скажеш правду.

Івар подивився на них.

— Все, що я казав — правда. Я почув крик, кинувся туди. Він уже був мертвий. Я не вбивав його. Клянуся.

— Тоді хто? — спитав Хвітсерк.

— Не знаю. Але… — він замовк, потім зітхнув. — Там було щось нелюдське. Я це відчував. Не бачив. Але відчував. А сокира… вона ніби пульсувала, коли я її взяв.

— Я торкалась її, — сказала Дрім. — Це правда. Вона не просто холодна. Вона… чужа.

— Я знаю, як помирає людина, — продовжив Івар. — Я бачив це сотні разів. Але на його тілі були порізи — наче їх наносили не з люттю, а ритмічно. Наче це був ритуал…

Хвітсерк відштовхнувся від стіни, зробив крок уперед.

— Скажи мені в очі. Без брехні. Тільки ти і я.

— Я не вбивав Слема, брате, — прошепотів Івар. — І навіть якби меч стояв у мене біля горла, я б повторив те саме.

Мовчання повисло в камері — важке, але вже інше. Дрім дивилась йому в очі, ніби шукала там бодай тінь брехні. Але не знаходила.

— Я вірю тобі, — сказала вона нарешті.

— І я, — кивнув Хвітсерк. — Не знаю, що це було. Але тепер я впевнений: усе лише починається.

— Дякую, — видихнув Івар. — Але, боюсь… нас слухає вже не тільки рада. Нас слухає ліс.

Світало. Туман, мов тонка вуаль, огортав табір Рібел, але Калхаан уже був на ногах. Старий не міг спокійно чекати засідання ради. Він знав — треба побачити все самому. Не вірити словам, не слухати звинувачення — а піти туди, де все сталося. Де було вбито Слема.

Він мовчав, коли залишав табір. Його кроки були ні повільні, ні поспішні. Він знав цей ліс, як свої руки. Навіть якщо щось у ньому змінилося — він усе ще був старим вовком, що знаходить шлях у темряві.

Минуло пів години — і він знову стояв біля того самого озера. Все, як учора. Порожньо. Тиша. Лише легкий шелест листя і темна вода, що лежала, мов дзеркало неба.

Калхаан обійшов усе місце, уважно роздивляючись кожну пляму, кожен камінь. Але раптом — хруст гілки.

Він різко обернувся. Його очі миттєво вловили ціль. Удалині, в тумані, з’явилась постать.

Висока — майже вдвічі вища за Калхаана. Вкрита темно-зеленою мантією, що зливалася з лісом, та залізними обладунками на грудях і плечах. Але найстрашніше — металева маска, що приховувала обличчя, лишаючи лише два світні очі. Він стояв у тіні, наче сам був частиною лісу.

Калхаан не вагався. Він витягнув меч і одразу зайняв бойову стійку. Серце гупало, але досвід не підвів — кожен рух був точним, вивіреним роками.

Воїн у масці підняв зброю. На його боці висіла така ж гігантська сокира, як та, що знайшли біля Слема. Та сама — з чужими символами.

Бій почався з шаленої сутички.

Сокира проти меча. Грім металу, іскри. Воїн був сильніший, але Калхаан — швидший. Він ухилявся, вислизав, шукаючи слабке місце в броні.

З кожним ударом Калхаан відчував: його суперник не просто людина. Його рухи — точні, мов у мисливця. Його сила — нечувана. Але старий не здавався. Його інтуїція, досвід, витримка — давали шанс.

У черговий момент, коли воїн замахнувся, Калхаан вловив мить: щілина в броні збоку. І він скористався нею.

Він підскочив і, з усією силою, ввігнав меч у щілину — пройшовши крізь обладунок і плоть.

Чужинець застогнав і впав. Земля й листя закрутилися навколо. Його тіло лишилося нерухомим.

З важким диханням Калхаан підійшов ближче, підняв сокиру, що лежала поруч. Вона була така ж, як у Івара. З тими ж жахливими символами.

Він затис її в руках, але погляд не відводив від маски. Це був не просто ворог. Це був знак. Передвісник.

Крізь ранкову прохолоду та клуби туману Калхаан Безликий повертався до табору Рібел. Його одяг був подертий, обличчя — в подряпинах, дихання — важке, але в очах палахкотів вогонь. В одній руці — сокира, в іншій — притиснутий до боку саморобний бинт із клаптя мантії.

Коли стража помітила його — відразу відчинили прохід.

— Де Клер? — проскреготів він.

— У раді, — відповів один з воїнів.

Калхаан не зупинився. Прямував до центру табору, де вже збиралися старійшини. Усі обернулись, коли він увірвався у коло й кинув криваву сокиру до ніг ради.