Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Не в тому місці не в той час

Тиша біля озера була майже священною. Вода — як скло — відбивала небо, на поверхні лиш зрідка виникали круги від риби, і Івар сидів, дослухаючись до цієї тиші, ніби чекав не риби, а відповіді.

Раптом — крик.

Дикий, рваний, наче вирваний з самої грудей. Івар миттєво підскочив. Крик долинув з іншого боку озера, за щільними заростями та поодинокими деревами, де стежка вела до старих валунів і болотистих купин. Він рвонув із місця, лишивши вудку в траві, мчав крізь кущі, серце гупало в вухах, у голові одне: ще можна врятувати, ще не пізно…

Він увірвався в зарості, видихнув — і завмер.

Слем Лансар лежав у калюжі крові. Його тіло було спотворене. Розірвана грудна клітка, проламана ключиця, а на обличчі — застиглий жах, не той, що у бою… а той, що приходить у мить, коли розумієш: ти не знаєш, що саме тебе вбиває.

А поруч, наполовину в землі, наче вбитий знак — сокира.

Величезна. Майже по пояс Івару. Лезо — чорніюче, широке, зроблене з металу, якого він ніколи не бачив. Шерехате, ніби покрите попелом, із прожилками, схожими на судини. Руків’я з дерева, темного, майже вугляного, прикрашене дивними символами. Івар обережно взяв його до рук.

Сокира була важкою, як гріх.

— Що це, біс його забери… — прошепотів він, підіймаючи її, а потім ступив до тіла.

Він впав на коліна поруч із тілом Слема. Його погляд зупинився на розпанаханому боці, на розрубленій броні. Це були не сліди звіра. Це було точне, навмисне вбивство. Почерк… когось, хто вмів убивати.

— Хто це зробив?.. — шепотів він, тремтячи.

І тут — знову тупіт.

Із-за кущів вискочила група: Калхаан, Вайлд, ще троє. Помак — з луком у руках. Усі — напружені. Їхні обличчя закам’яніли, коли вони побачили Івара, що стоїть над тілом, з гігантською сокирою в руках, у калюжі крові.

— …Іваре? — голос Калхаана був холодний, як лід.

— Це не я… — почав було він, але ніхто не рушився з місця.

— Ти тут один, — сказав Вайлд. — Один… і з зброєю, яку ми ніколи не бачили.

— Я почув крик! Прибіг! Він… він уже був мертвий! Я знайшов… цю сокиру, вона… лежала тут…

— Так уже й лежала? — Вайлд ступив уперед. — Ти взяв знаряддя вбивства й стояв над тілом?

— Це не моя зброя! — Івар у відчаї показав на руків’я. — Подивіться на це! Це не наш стиль, не наш метал!

— А що, Іваре, якщо це зробив ти — але не пам’ятаєш? — прошипів хтось із задніх. — Ти ж сам казав, що щось у тобі було в тому лісі…

— ДОСИТЬ! — закричав Івар, тремтячи від гніву. — Ви ж були там, ви бачили — я пішов, бо не хотів більше ганятись за привидами. Я сидів біля озера! Я й гадки не мав, що він сюди прийде!

Ще тупіт.

Підійшла друга група. Потім третя. Хвітсерк з’явився останнім. Зупинився. Побачив тіло. Побачив брата… з сокирою, з кров’ю на руках.

Івар зустрівся з ним поглядом.

— Скажи їм… скажи, що я не міг…

Хвітсерк мовчав.

Дивився на тіло.

Дивився на Івара.

І… мовчав.

У ту мить Івар зрозумів: сумнів уже проріс. Навіть у браті. Навіть у тих, хто мав знати його краще за всіх.

Він стояв посеред кола, серед воїнів свого племені. Але вперше в житті відчув, що залишився на самоті.

Назад до табору Рібел вони поверталися мовчки.

Івара вели пішки, руки — зв’язані міцною мотузкою. Він не пручався. Його обличчя залишалося кам’яним, ніби з кожною хвилиною він занурювався все глибше в себе. За ним везли тіло Слема Лансара, загорнуте в хутро й закріплене на возі. Кінь ішов повільно, ніби й сам відчував вагу цієї тиші.

Калхаан Безликий вів коня з тілом. В іншій руці він тримав сокиру, загорнуту в полотно, щоб не лякати народ. Але крізь тканину все одно виднілося руків’я — дивне, вугільно-чорне, з незнайомими знаками, які старий розглядав майже всю дорогу. Іноді, коли вони зупинялись на перехресті, він розгортав полотно, торкався символів пальцями, водив по них поглядом, ніби намагався згадати, де вже бачив їх. Але в його пам’яті, повній попелу й крові, таких знаків не було.

— Це не людська зброя, — тихо мовив він, майже пошепки, але Вайлд, що йшов поруч, почув.

— Тоді чия?

Калхаан не відповів.

Коли караван підійшов до воріт, Клер Томарі вже чекала там із двома охоронцями. Її обличчя було блідим, очі розширені — як у людини, яка все ще сподівається, що це лише страшний сон.

— Хто?.. — спитала вона, побачивши тіло. — Це...

— Слем, — відповів Помак. — Ми знайшли його. Або те, що від нього залишилось.

— Де?..

— Біля озера. Там, де був Івар, — додав Вайлд похмуро.

Тільки тепер Клер побачила Івара — з кривавими руками, без зброї, під поглядами десятків жителів, що зібралися біля воріт.

— Чому він… — вона не договорила. — Розкажіть усе.

Коли розповідь закінчилася, вона довго мовчала, вдивляючись в обличчя Івара. Той стояв спокійно. У його очах не було прохання про пощаду. Лише очікування правди.

— Ти взяв сокиру?

— Я знайшов її. Вона лежала біля тіла. Я хотів зрозуміти, що це, і… — Івар видихнув. — Потім прибігли решта. Все сталось за мить.

— Чому ти був там один?

— Я хотів тиші. Не вірив, що його знайдуть. Хотів подумати. Рибалив.

— Але ти опинився поруч із убитим. Один. Зі зброєю в руках, — повільно промовила вона.

— Я розумію, як це виглядає, — тихо сказав він. — Але це не я.

Калхаан подав їй сокиру, розгорнувши полотно. Клер взяла її до рук, але за кілька секунд поспіхом відсмикнула — ніби від гарячого вугілля.

— Вона… холодна, але ніби… жива.

— Це не наш метал, — сказав Калхаан. — І символи не належать жодному з кланів — ні з півночі, ні з півдня. Я таких не бачив. Навіть у давніх хроніках.

Усі мовчали.

— Що ми будемо робити? — спитав Помак.

Клер глянула на Івара. Потім — на тіло друга, командира. Потім знову на сокиру.

— Ми повинні показати, що плем’я підкоряється закону. Навіть якщо… — її голос затремтів, — навіть якщо це стосується тих, кого ми любимо.

Івар нічого не сказав. Не благав, не сперечався. Він лише стояв і дивився їй в очі. А потім — кивнув.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍