Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 2: Тінь Шрама , Віталій"

Розділ 5

Ранок у відділку розпочався з напруженої метушні. Соловей сидів за своїм столом, усе ще відчуваючи присмак пилу й пороху з учорашньої перестрілки. Перед ним лежали роздруківки фотографій із металевого ящика, знайденого на складі. Обличчя двох чоловіків, що стояли поруч із Шрамом, здавалися ключем до наступного кроку, але водночас дратували своєю загадковістю. Оперативникам ідентифікувати одного з них — Кремезного, дрібного злодія на ім’я Олег Сич, чиє ім’я мелькало в поліцейських звітах за крадіжки та п’яні бійки. Другий, Лисий, із холодними, майже мертвими очима, залишився привидом — жодної інформації в базах даних, жодного сліду в минулому.

— Лисий… Хто ти, чорт забирай? — пробурмотів Соловей, вдивляючись у його гладко поголене обличчя. Щось у цьому погляді змушувало його покривати мурашками.

Двері кабінету відчинилися, і до кімнати увійшов Сергій Бондаренко, тримаючи в руках товсту теку документів. Очі його, обведені темними колами, видавали безсонну ніч.

— Сергію Петровичу, ми підняли старі архіви Шрама, — почав він, поклавши теку на стіл. — Є дещо цікаве. У дев'яності він мав тісні зв'язки з одним типом на прізвисько Фінансист, справжнє ім'я — Віктор Павленко. Разом вони перевірили кілька тіньових оборудок — відмивання грошей, контрабанда. Потім Фінансист нібито відійшов від справ.

— Нібіто? — Соловей звучить очі, відчуваючи, як у голові заворушилася нова нитка.

— Офіційно він живе в маєтку за містом, веде тихе життя. Але наші інформатори кажуть, що він досі тримає руку на пульсі кримінального світу. Має зв'язки, гроші, вплив. Якщо Шрам із кимось і міг би співпрацювати, то це він.

— Фінансист… — Соловей постукав пальцями по столу, його думки гуділи. — Якщо він фінансує Шрама, це пояснює, звідки в ті нові люди й ресурси. Перевір його, Сергію. Усе — банківські рахунки, контакти, навіть що він є на сніданок. І будь обережний. Такі, як Павленко, не люблять, коли копають під них.

Бондаренко кивнув і вийшов, а Соловей узяв телефон, щоб перевірити стан Івана Петренка. Лікарі повідомили, що лейтенант іде на поправку, але ще кілька днів залишиться в лікарні. Соловей відчув полегшення, але водночас укол провини — Іван постраждав через його операцію. Він вирішив відвідати напарника, щоб не тільки переконатися в його стані, а й обговорити деталі перестрілки. Інтуїція підказувала, що Іван міг помітити щось важливе.

У лікарняній палаті пахло антисептиком і свіжими простирадлами. Петренко, із перебінтованою ногою, сидів на ліжку, гортаючи журнал. Побачивши Солов'я, він пожвавішав, його обличчя утворила широка усмішка.

— Сергію Петровичу! А я думав, ви забули про мене, — пожежав він, відкладаючи журнал. — Як там Шрам? Уже за ґратами?

— Ще ні, Іване, але ми його дістанемо, — відповів Соловей, сідаючи на стілець біля ліжка. — Ти як? Виглядаєш краще, ніж учора.

— Та нормально, — Петренко знизив плечима, хоча легкий гримаса болю видавала його. — Лікарі кажуть, скоро бігатиму. Шкода, що пропустив увесь цей екзен. Що нового?

— Нові зачіпки. Знайшли фотографії Шрама з двома типами — Кремезним і Лисим. І ще… є думка, що в нас витік інформації. Хтось передив Шрама про нашу операцію. Але першу розкажи: що ти пам'ятаєш про перестрілку? Щось незвичне?

Петренко насупився, його погляд став задумливим. Він потер скроню, ніби намагаючись зібрати розкидані спогади.

— Вони діяли, як машина, Сергію Петровичу. Злагоджено, без зайвих рухів, наче спецназ. Але один із них… той, що кинув гранату… він мене здивував. Він знав місцевість, як своїх п'ять пальців. Обійшов нас із тилу, ніби заздалегідь розвідав усі проходи. І ще… — запнувся Іван, — у ньому був дивовижний акцент. Не київський. Може, східний.

— Акцент? — Соловей нахилився ближче. — Ти впевнений?

— Ну, я чув лише кілька слів, коли він крикнув щось напарнику. Але точно не місцевий.

Ця деталь запалила в Солов'ї нову іскру. Колишній спецназівець із східним акцентом? Це могло звучати коло підозрюваних. Він подякував Іванові й, попрощавшись, вирушив назад до відділку, відчуваючи, як у грудях закипає рішучість.

У кабінеті Соловей негайно ж наказав перевірити списки нещодавно звільнених із в'язниць або відставних правоохоронців, тих особливо, хто міг мати зв'язки зі східними регіонами чи військовим минулим. Якщо Лисій — спецназівець, його слід мав десь засвітитися.

Але одна думка не давала Солов'ю спокою: Скорпіон, поплічник Шрама, який сидів за ґратами. Він знав більше, ніж розповідав. Соловей вирішив ще раз його допитати, сподіваючись вичавити бодай крупицю нової інформації.

У кімнаті для допитів Скорпіон сидів, згорбившись, його пальці нервово тремтіли. Очі його, обведені темними колами, унікальні погляду Солов'я. Він виглядав як людина, що боїться власної тіні.

— Знову ти, Скорпіоне, — почав Соловей, сідаючи навпроти. — Думаєш, я повірив, що ти розповідаєш усе? Кремезний, Лисий — хто вони? І не смій брехати.

Скорпіон ковтнув, його погляд метнувся до дверей, ніби він чекав, що хтось увірветься.

— Я… я їх не знаю, — пробурмотів він. — Шрам не розповів…

— Не грайся зі мною, — голос Солов'я став холодним, як лід. — Ти знаєш Шрама довше, ніж я його жену. Хто ці люди? Що він планує?

Скорпіон довго мовчав, його пальці стискали край столу. Нарешті, під тиском погляду Солов'я, він заговорив, його голос був ледь чутним:

— Лисий… його звучить Руслан. Руслан Кравець. Колишній спецназівець, служив десь на сході. Шрам його недавно завербував. Кажуть, він… він не просто вбиває. Він насолоджується цим. А Кремезний — Олег Сич, просто м'язи, робить, що скажуть. Але я не знаю, де вони! Клянусь!

— Що ще? — Соловей нахилився ближче, відчуваючи, як у грудях стискається пружина.

— Шрам… він щось велике планує. Не просто помсту. Він казав, що “переверне це місто”. Але клянусь, я не знаю деталей! — Скорпіон затремтів, його очі наповнилися страхом.

Соловей відкинувся на спинку стільця, його думки гуділи. Руслан Кравець, спецназівець із східним акцентом, і Шрам, який готує “щось велике”. Це була не просто банда — це була армія. І якщо Скорпіон не бреше, ставки щойно зросли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍