Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Розділ 4: Інший бік

Темрява… спалах… тиша.

Повітря раптом стало важким і різким. Лайра з силою впала на тверду поверхню, яка не мала нічого спільного з теплою землею Аскелії. Вона охнула, але швидко підвелась на лікті, озираючись довкола. Замість знайомого аромату моху й квітів — запах асфальту, пилу й якогось гіркого диму. Над головою — сіре, ніби втомлене небо, а навколо — дивні, неприродно рівні будівлі з каменю й скла.

Вона лежала на узбіччі якоїсь дороги. Віддалік миготіли червоні й жовті вогні — їхали машини, здавалося, з шаленою швидкістю. Лайра різко втягнула повітря.

— Що це… за чаклунство?..

Її голос луною відбився від стін і загубився в шумі. Десь гудів сирена, хтось сміявся за рогом, поруч проїхав велосипедист, не помітивши її. Усі просто... ішли, їхали, жили. Ніхто не зупинився. Ніхто не помітив, що між ними з’явилося щось інше.

Лайра підвелась, ноги трохи підкошувались, але вона вперто зробила крок уперед. Мантія чіплялась за потрісканий асфальт, амулет ще світився, але згасав.

— Лінн… — прошепотіла вона. — Ти мене витягла… але де ти?..

Її серце билося скажено. Всередині змішалися паніка й адреналін, злість і захват. Вона боялася — але водночас, усе в ній палало від нового. Від невідомого.

Раптом навпроти відкрилися скляні двері. Усередині приміщення миготіли вогні, пахло кавою та випічкою. Люди в дивному одязі тримали склянки з напоями, сміялись, дивились у прямокутні світлові коробки.

Вона ступила туди, не вагаючись.

— Гей, ви тут із якої школи костюма? — звернулась до неї дівчина за стійкою.

Лайра моргнула. Потім хитро всміхнулась:

— З тієї, де навчають палити мостики… і трішки серця.

— Ага… ясно, — пробурмотіла дівчина й кивнула на напій. — Хочеш лате?

— Що таке "лате"? Це закляття?

— Лате — це… кава з молоком, — пояснила дівчина за стійкою, все ще не відводячи очей від Лайриного амулета. — Ти знімеш відео для TikTok, чи ти вже в ефірі?

— В ефірі?.. — Лайра насупилась. — Я прибуваю з Аскелії, якщо ти про це. Я дочка верховної хранительки південних рубежів, і лате мені, якщо воно не отруйне.

— Класна в тебе роль. Типу лорд оф зе рінґс, але сучасна. Сідайте, пані магістре, — хихикнула бариста й махнула на вільний стіл.

Лайра сіла, все ще трохи розгублена. Відчуття було таке, ніби її перекинули у світ, де всі говорять однією мовою, але сенс слів — зовсім інший.

До неї підійшов хлопець у светрі з написом "Варіант B: Можливо, ти чарівник?"

— Вибач, — нахилився до неї. — Ти береш участь у флешмобі?

— Я... тікаю від змови між світами.

— Круто. А в якому агентстві ти підписана?

— В агентстві Долі, — гордо відповіла вона. — Моє призначення — змінити рівновагу сил.

Хлопець зняв окуляри.

— Блін, це якась нова серія "Тіней і Кісток", я нічого не розумію...

— І не зрозумієш, — буркнула Лайра, ковтнувши свій "лате". — Смакує, ніби зілля першого рівня… з присмаком молока дракониці.

— Це… було божественно, — протягнула Лайра, витираючи губи серветкою (яку спершу намагалася з’їсти, бо подумала, що це тонкий хліб).

Вона злегка підморгнула баристі, яка все ще дивилася на неї з легким подивом, але вже звикла до “екстравагантних” клієнтів.

— А тепер… час розрахуватись! — урочисто сказала Лайра, витягуючи зі свого поясного мішечка срібну монету з гербом Аскелії. — Один кривавий дукат за напій богів!

Бариста кліпнула очима.
— Це… що?

— Вища валюта усього Східного Пір’яного Королівства! — з гордістю вигукнула Лайра. — Або, якщо хочеш, я можу запропонувати сушений шмат смоли з дерев Огнедуба. Він пахне тваринною мужністю.

— Ем… у нас тут гривні… або картка, — пробурмотіла дівчина за стійкою, уже тягнучись до смартфона. — Чи це розіграш? Ви в ТікТоці?

— Тік хто?

Бариста м’яко усміхнулась, потім поглянула на вицвілі монети й обгорілий шмат кори, який Лайра простягала з гордістю імператриці.

— Знаєш, — сказала вона після короткої паузи, — ти сьогодні мій улюблений клієнт.

— О, я завжди стаю улюбленицею… рано чи пізно, — задоволено хмикнула Лайра.

— То що ж. Ця кава — від мене. Подарунок.

— Як? Просто так?

— Ага. Просто так. — Бариста усміхнулася щиро. — Тільки пообіцяй, що наступного разу принесеш мені ще трошки тієї смоли… пахне прикольно.

Лайра завмерла на секунду, потім урочисто кивнула.

— Ти щойно увійшла до почесного кола союзників дому Вогняного Крила. Пам’ятай це, баристо.

Вона ще раз нахилилась, зробила дивний, надто глибокий реверанс і гордо вийшла за двері — наче щойно підписала важливу дипломатичну угоду між двома світами.

Лайра саме намагалася розпитати перехожих, де знайти "вищу раду цього царства", коли до неї підійшли двоє в темній формі з мигалками.

— Пані, — почав один із них, — вас щойно бачили, як ви переходили дорогу на червоне світло та розмахували… мапою з драконами?

— Це не мапа, це ключ до портального вузла! — обурилася Лайра, притискаючи пергамент до грудей. — А що за абсурдна заборона на перехід? Червоне світло — це колір сили!

— Ага, — кивнув другий поліцейський, занотовуючи щось у планшет. — І як вас звати, міс?

— Я Лайра Ен’Талін, перша донька Еланоріанської Лінії, берегиня рубежу й вогняна обраниця.

— Записуй, Джоне, — прошепотів перший, — "Лара Інталіна. Можлива втеча з косплей-фестивалю".

— Я чую! — роздратовано вигукнула Лайра. — Якщо ви зараз же не знімете своїх шоломів і не вклонисьтеся, я перетворю вас на дим!

— Ви погрожуєте представникам влади? — серйозно запитав офіцер.

— Я попереджаю.

Офіцери обмінялися поглядами. Один із них тихо натиснув на рацію:

— Нам потрібен патруль. Ймовірна особа з психічними порушеннями. У неї... ну... мантія і сувій.

Лайра підняла руки, імітуючи закляття. Але — нічого. Вогонь не з'явився.

— Що за... — вона спробувала ще раз, але лиш вітер з кафе хитнув серветки на столику.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍