Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Вони не підходили, але й не зникали. Дивились, ніби питали:
«Ти пам’ятаєш, ким ти є? Чи тільки вдаєш?».

А. зупинилася, її серце шалено калатало. Тіні не відводили погляд. Вони стояли нерухомо, мов кам'яні статуї, але в їхніх очах палала дика цікавість та голод. А. відчувала, як їхні погляди обпікають її шкіру, і їй захотілося бігти, тікати з цього проклятого місця.

– Хто це? – прошепотіла вона.

– Це тіні тих, що зупинились на півдорозі. Вони пам’ятають, що було боляче, але не пам’ятають чому. – відповіла Пожирачка спогадів. – Вони не наважаться підійти ближче, поки ти під моїм захистом.

Ісі-Хемет повела її далі, і вони пройшли повз шеренги тіней. А. відчувала їхню присутність, їхню зловісну енергію, і їй здавалося, що вони тягнуть до неї свої кістляві руки.

Нарешті вони вийшли до великої зали. А. обережно ступала слід за Ісі-Хемет, доки вони не наблизилася до масивних воріт, витесаних з чорного каменю. На їхній поверхні мерехтіли химерні символи, а в повітрі відчувався ледь вловимий запах крові та сталі

В темряві біля воріт щось ворухнулося,. А. не хотіла вмикати ліхтар, проте все-таки наважилася, і світло вихопило з темноти жахливе створіння у вигляді худого, голого по пояс чоловіка, обличчя якого було перекошене від гніву, а замість правої руки у нього було лезо різницького ножа. Він провів ним по пласкому каменю перед собою, і пролунав той самий неприємний звук.

А. здригнулася та інстинктивно зробила крок назад, але Пожирачка спогадів, яка була поруч, поклала їй руку на плече.

– Не бійся, – прошепотіла Ісі-Хемет. – Я проведу тебе.

– Хто ти така, і чого тобі тут треба? – прогарчав Той, що розтинає, оголюючи жовті зуби.

– Це – А., – спокійно відповіла за неї Пожирачка спогадів. – і вона має пройти.

Рестау почав обертати голову вліво. Пролунав противний хруст шийних хребців, і, коли голова повернулася приблизно на сто двадцять градусів, дівчина із жахом побачила ще одне обличчя, на цей раз сповнене болю та смертної скорботи. Чорні сльози текли з його очей, залишаючи сліди на блідій шкірі.

– Пожирачка спогадів? – голос був плаксивим, наче в ображеної дитини. – Що ти тут забула? А. намагається пройти через мої ворота, тож вона моя законна здобич.

Вона під моїм захистом, Рестау – наполягала Ісі-Хемет. – Їй дозволено.

– Ніхто не проходить через мої ворота без мого дозволу. – попри те, що він зробив особливий наголос на словах «мої» та «мого», у голосі Того, що розтинає були майже істеричні нотки. – Вона не знає пароль, її немає тут бути, вона ображає мене самою своєю присутністю. Ти знаєш правила!

– Вона хоче сісти на сонячну барку. – спокійно пояснила Пожирачка спогадів. – Це важливо.

Шия Рестау з моторошним хрустом провернулася, і перед ними з’явилося третє обличчя, обличчя байдужості, яке дивиться прямо своїми порожніми очима із вертикальними як у змії зіницями.

– Важливо? Ніщо не важливо. А враховуючи, що з нею зроблять, оскільки вона не знає як поводитися, то більш милосердним було б віддати її мені. Обіцяю, що навіть не буду довго над ній знущатися.

Голос був холодним наче могильний камінь.

Цього не буде. – заперечила Ісі-Хемет. – Вона пройде, бо я так хочу. Але ж ти пам’ятаєш, що буває з тими, хто виступає проти природного порядку речей? – до них знову повернулося обличчя гніву, на губах якого пузирилася біла слина. Я-то пам’ятаю. – посміхнулася Пожирачка спогадів, і в перше за всю їх розмову у її голосі пролунала прихована погроза. Кобра на її лобі роздула каптур, відкрила пащу та зашипіла. А. зрозуміла, що її захисниця займає явно суттєво вище місце в ієрархії місцевих істот, і зараз потроху втрачала терпіння, хоча в цілому і розуміла, що Рестау правий. – А ти хочеш продовжувати пам’ятати?

Той, що розтинає здався. До них повернулося обличчя страждання, яке заскавучало:

Ладно, зрозумів, не треба! Сподіваюся дівчисько ще пошкодує про зроблений вибір.

Рестау повільно розсунув ворота, і вони з глухим стогоном відчинилися, відкриваючи вид на темний прохід. Його голова з трьома обличчями продовжувала повертатися, судячи з усього, вартового охопила буря емоцій, які він ледь опановував.

А. ковтнула слину та обережно зробила один крок. Ісі-Хемет нетерпляче підштовхнула її вперед. На цей раз її рука була доволі матеріальна.

Вони пішли далі, слідуючи за струмком, який через метрів двадцять маленьким водоспадом почав падати вниз.

Погляду А. відкрилася незвичайна панорама. Це була не печера – цілий підземний світ, грандіозний за своїми масштабами, здавалося, розміром із цілу країну. Перше, що впало в око, – це «небо» над головою. На мить А. здалося, що вона опинилася під безмежним зоряним полотном. Проте, придивившись уважніше, і побачивши подібні «зорі» неподалік від себе, вона розгледіла, що мерехтливі вогники – це не далекі світила, а неймовірна кількість грибів, що густо вкривали склепіння печери, випромінюючи м'яке фосфоресцентне світло. Вони росли щільними кластерами, утворюючи сузір’я живих світляків, що безмовно споглядали вниз з неосяжної висоти.