Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Через увесь цей підземний простір велично несла свої води підземна ріка – повноводна й темна, як розплавлений обсидіан. Її води не відбивали світла, але були сповнені невловимого відлуння – тихих шепотів, ніби сама ріка знала історії всіх, хто колись її перетинав. Вона витікала з кам'яного колектора, на якому вони стояли, – широкої, аркової брами, зарослої мохом, – котилася далі широкою темною стрічкою, що губилася десь у незмірній далині. Той самий струмок, що привів їх сюди, дзвінко вливався в її прохолодні обійми тонкою сріблястою ниткою.

У далеких просторах печери ледь проглядалися якісь споруди, підсвічені хаотичними спалахами незрозумілого світла. Вони виникали то тут, то там, немов примарні маяки у вічній темряві. Ще далі А. помітила озеро, чия поверхня палала моторошним синім вогнем, відкидаючи довгі тремтливі тіні на навколишні скелі. А на самому обрії чорніла гущавина лісу, дерева якого здавалися безлистими скелетами, що тягнули свої коряві гілки до тьмяного світла грибів.

Весь цей пейзаж був сповнений дивної краси та одночасно навіював жах. А. відчула себе маленькою піщинкою в цьому величезному, чужому світі.

Час розраховуватися та прощатися. – Пожирачка спогадів нагадала дівчині про своє існування. – Скоро прибуде твоя барка.

А., підкорюючись почуттю вдячності, що нахлинуло на неї, хотіла обійняти Ісі-Хемет, проте не наважилася, не знаючи як та на це відреагує. Замість цього вона простягнула їй свій мобільний телефон.

– Я намагалася не дуже саджати батарею, коли ми йшли.

Я помітила. Дякую за твою допомогу, без тебе я би не впоралася. І тобі дякую. Ти дозволила мені трохи побути кращою версією себе.

Пожирачка спогадів взяла з її рук телефон, який одразу з став напівпрозорим, як і його нова власниця.

– Бувай, дівчино. Не довіряй кожному наступному, кого зустрінеш як мені, бо двічі тобі може не поталанити.

Поки А. розмірковувала чи доречно казати Пожирачці спогадів «до побачення», та зникла, мабуть у той момент, поки дівчина моргала, і А. залишилася чекати сонячну барку сама. На щастя чекати довелося недовго.

Гул підземної ріки несподівано змінився глибоким, наче органним, гуркотом. З темного отвору колектора щось рухалося – повільно, велично, наче стародавній звір. Із тіні виринула носова частина барки, і А. завмерла. На самому носі судна здіймалася гігантська голова кобри з роздутим каптуром, з роззявленої пащі якої виривався блідий жовтуватий вогонь. Не палючий, але ясний, він розсіював морок перед баркою, і тіні, немов злякані курчата, розбігалися в боки. Судно було високе та витончене, прикрашене різьбленням і візерунками, які м’яко світилося тьмяно-червоними вогнями.

Не вагаючись ані секунди, А. стрибнула з краю колектора на полотняний навіс, що накривав частину барки. Тонка тканина ледь витримала її вагу, і дівчина, втративши рівновагу, стрімко скотилася вниз, боляче вдарившись плечем об тверду палубу. Гострий біль пронизав усе тіло, і дівчина застогнала. Проте підвівши голову, щоб оглядітися по сторонам вона одразу ж забула про біль.

Прямо над нею височіла постать жінки, такої високої, що А., яка й сама не вважала себе низькою, відчула себе поруч з нею крихітною, наче собака, що сидить біля ніг господаря. Шкіра жінки випромінювала м'яке, тепле медово-жовте світло, ніби її тіло було наповнене внутрішнім сяйвом. Її обличчя було спокійним і величним, а очі сяяли всевіданням, наче вона знала не лише усі відповіді, а й усі запитання.

Злякавшись і водночас заворожена, А. повільно підняла руки догори, розкривши долоні. Цей простий жест мав показати незнайомці, що вона беззбройна і не має жодних злих намірів. Її серце шалено билося в грудях, чекаючи на реакцію цієї незвичайної істоти.

Це не зовсім точне відтворення ієрогліфу Ка, – у голосі жінки відчувалися втома та смуток, – але сьогодні… чесно, мені байдуже. Всі давно на все махнули рукою – і я не виняток.

Її голос лунав, наче теплий мед капав у порожню глиняну миску – глибоко, м’яко, тягуче. В ньому було щось, що примушувало слухати навіть те, що не хотілося чути.

Я хотіла попросити дозволу вирушити далі Вашою баркою… – несміливо заговорила А. – Мені треба до Зали Двох Істин.

– Ти не спідранер-багоюзер, – її співрозмовниця роздивлялася дівчину з прискіпливою увагою. – Я б сказала, що ти сама – баг. Але не той, через який усе зламалося, тож я повторюся – мені байдуже. За півгодини на барку нападе Апеп, і всі, хто на ній, будуть знищені. Це погана ніч для нових пасажирів.

Дівчина потроху підвелася на ноги, але вищою нібито навіть і не стала, залишаючись ростом із сидячу собаку.

Апеп? – перепитала дівчина. Від цього слова віяло невідворотною фатальністю, щось холодне й слизьке, як дотик вогкої луски крізь сновидіння

– Щоночі Атум-Ра проходить через Дуат на своїй сонячній барці Сектет. О восьмій годині на нього нападає Апеп – величезний змій, уособлення хаосу, який намагається зупинити рух сонця. Він випиває воду з підземної річки і барка грузне у мулі. Якщо Апепу вдасться знищити барку, то сонце не зійде наступного ранку, і світ людей зануриться у хаос. Таке відбувається десь один раз на мільйон циклів, однак сьогодні, на жаль, як раз такий випадок. Я думала, що доля пошле мені героя, щоб допомогти подолати Апепа, чи небаченого мудреця, який зможе підтримати порадою. Натомість я бачу лише тебе, яка нічого не вміє та не знає, і сама задає питання та розраховує на допомогу. – побачивши затравлений погляд дівчини, жінка зм’якшилася. – Вибач, за прямоту. Просто ти з’явилася тут дуже невчасно, і якщо розраховувала на спокійний круїз хвилями Уерт-Хекау, то ти дуже помилилася. Це вже не та барка. І не той екіпаж.