Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

5

Вечір весни обійняв Київ прохолодою, але повітря гуділо від передчуття, наче перед грозою. Легкий дощ почав накрапати, коли Зоряна й Вадим домовились зустрітися на корті — маленькому громадському майданчику в парку за кілька вулиць від її будинку. Небо затягнуло сірим, але світло ліхтарів відбивалося в калюжах, розкидаючи золоті відблиски по мокрому асфальту. Зоряна заїхала додому після роботи, скинула офісну сукню й накинула спортивну — чорну, обтислу, з короткими рукавами й подолом, що оголював її стрункі ноги. Вона струснула головою перед дзеркалом, її темне волосся розсипалося по плечах, і вийшла, кинувши ключі в кишеню легкої куртки.

На корті її вже чекав Вадим. Його русяве волосся прилипло до чола від вологи, тонкі окуляри він зняв, залишивши в машині, а біла сорочка й шорти промокли від перших крапель. Він крутив ракетку в руках, його усмішка була теплою, але з тією знайомою іскрою, що завжди пробивалася в їхніх розмовах.  

— Готова програти під дощем? — крикнув він, його голос перекривав шум крапель, що стукали по корту.  
— Готова тебе роздратувати, — відповіла вона, її очі блиснули викликом.  

Вона взяла ракетку, яку Вадим приніс для неї, її пальці стиснули руків’я — незграбно, але з упертістю. Він кинув їй м’яч, і вона вдарила — різко, без техніки, м’яч гепнувся в сітку з глухим звуком. Дощ посилився, краплі падали їй на обличчя, стікали по шиї, але вона розсміялася — дзвінко, вільно, ніби змиваючи з себе весь тягар дня.  

— Ти досі безнадійна, — гукнув Вадим, його сміх змішався з шумом дощу. Він підбіг до сітки, підняв м’яч і кинув їй знову. — Ноги ширше, Зоряно! Сила в ногах, пам’ятаєш?  

Вона закотила очі, але розставила ноги, зігнувши коліна. Її сукня прилипла до тіла, облягаючи вигини, і Вадим на мить завмер, його погляд ковзнув по ній — гарячий, палаючий, але він швидко відвів очі, удаючи, що зосереджений на грі. Зоряна вдарила ще раз — м’яч перелетів сітку, але криво, впавши далеко за лінію. Вона пирхнула, її руки опустилися.  

— Я ж казала, що я безнадійна, — кинула вона, її голос тремтів від сміху.  

Вадим перестрибнув через сітку, його кросівки хлюпали по мокрому корту. Він став позаду, його руки лягли на її плечі, поправляючи позу. Дощ барабанив по них обох, його сорочка прилипла до грудей, а її шкіра горіла під його дотиком.  

— Ти просто вперта, — шепнув він, його подих обпік її вухо. — Ось так тримай. І не гавкай на мене.  

Вона різко повернула голову, їхні обличчя опинилися в кількох сантиметрах одне від одного. Її очі блиснули, губи скривилися в зухвалій усмішці.  
— А ти не шепочи так близько, — відповіла вона, її голос став хрипким від дощу й жару, що спалахнув між ними.  

Він відступив, кинув їй м’яч, і вона вдарила знову. Цього разу м’яч пролетів прямо, хоч і слабко, вдарившись об корт із плюскотом. Зоряна вигукнула від радості, підстрибнувши, і краплі дощу розлетілися навколо неї, ніби маленькі іскри. Вадим розсміявся, його руки піднялися в удаваному захваті.  

— Оце прогрес! — крикнув він. — Стерво на корті!  

Вона кинула в нього м’ячем, промахнувшись, і побігла за новим, її сміх гудів у повітрі. Вони бісилися, як діти: він кидав м’ячі, вона відбивала — то в сітку, то в небо, то прямо в нього. Одного разу м’яч влучив йому в плече, і він театрально схопився за місце удару, падаючи на коліна в калюжу.  

— Ти мене вбила! — простогнав він, його очі блиснули веселощами.  
— Треба було ухилятись, — відповіла вона, підбігаючи й простягаючи руку.  

Він схопив її за зап’ястя, різко потягнув на себе, і Зоряна впала поруч, плюхнувшись у калюжу. Її сукня промокла наскрізь, волосся прилипло до щік, але вона сміялася так, що аж задихалася. Вадим лежав поруч, його груди здіймалися від сміху, а дощ барабанив по їхніх обличчях.  

— Ти жахливий учитель, — кинула вона, штовхаючи його в бік.  
— А ти жахлива учениця, — відповів він, його голос став низьким, гарячим.  

Їхні погляди зустрілися — мокрі, блискучі, заряджені тією енергією, що колись спалахнула на їхній першій грі. Але тут, під дощем, усе було живіше, гостріше, ніби вода змивала всі бар’єри.

 

Тим часом Максим гнав машиною через їхній район, його пальці стискали кермо так, що суглоби побіліли. Двірники гуділи, розмазуючи дощ по лобовому склу, але його очі пекло не від вологи, а від гніву, що кипів усередині. Він повертався додому після роботи, але щось — чи то інтуїція, чи то мазохізм — потягнули його проїхати повз парк, де був корт. І коли він побачив їх, його нутро стислося, ніби хтось ударив його в груди. Зоряна — мокра, сміється, її сукня прилипла до тіла, а Вадим стоїть позаду, його руки на її плечах, занадто близько. Максим загальмував на узбіччі, його погляд прикипів до них, а серце гуділо в грудях, як двигун на межі вибуху.

Він бачив, як вона сміється. Бачив, як Вадим поправляє її позу, як їхні тіла ледь не стикаються, і кожен їхній рух ріже його, як лезо. Його руки затремтіли на кермі, пальці вчепилися в шкіру так, що нігті залишили борозни. “Вона знущається наді мною,” — думка пульсувала в голові, гостра, отруйна. Він ударив по керму долонею, звук глухо рознісся в салоні, але не заглушив його гнів. Її сміх, її легкість із Вадимом — це було як удар у спину. Його щелепа стиснулася, очі звузилися, а в горлі пересохло від злості, що душила його, як дим. Він рвонув з місця, шини завищали по мокрому асфальту, але образ Зоряни під дощем із Вадимом усе ще палав перед очима, як розпечене тавро.

 

Пізніше, коли Зоряна повернулася додому, її кросівки хлюпали від води, а мокра сукня липла до ніг. Вона скинула взуття біля дверей, її волосся все ще було вологим, а щоки горіли від вечірнього холоду й сміху. Вітальня була темною, лише слабке світло лампи падало на диван, де сидів Максим. Його постать різонула її — нерухома, напружена, ніби хижак, що чекає здобичі. Його руки лежали на колінах, але пальці стискалися в кулаки, а очі блищали в сутінках — темні, палаючі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍