Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

Ганна прибирала на кухні.

Демид пробрався до кімнати, всередині котрої сховалися троє. Двері прочинені. Видно вмонтовані в стіни стелажі з алюмінієвих кутників, стоматологічне крісло й дивний пересувний агрегат з великим екраном. УЗД?

Нервовий клієнт зручніше вмощується, руки тремтять, а з губ злітають якісь слова. Здається, в Айдеміра починалася тиха істерика. Чути лагідний голос Бурковця. Він одночасно вмовляє чоловіка заспокоїтися та лає Ігоря за спізнення.

Потім у полі зору Демида з’являється господар книгарні з блискучим, наїжаченим короткими шпичаками шоломом і опускає його на голову Айдеміра:

– Ну, чому гальмуєш? Ніби вперше. Запускай програму сканування.

– Хвилинку, Яковичу, – голос Ігоря винуватий з ноткою покірливості.

Демиду те дійство абсолютна таїна. Може, винайшли спосіб заганяти в пам’ять цілі бібліотеки в обхід повільного читання очима, або слухового каналу для аудіо книг? Чудово. Університетську програму освоїти за годину! На таку справу грошей не шкода, адже матимеш купу вільного часу для корисніших занять.

– Зачини двері! – наказав Семен Якович помічнику.

Демид відступив на кілька кроків і заховався за книжками.

«Оце я попав», – хлопець озирнувся на вихід. Студент вільний, але чи варто тікати й переховуватися в підвалах? Краще з’ясувати, що то за хитрий апарат у кімнаті.

Нервового клієнта тримали довго.

Демид вільно пересувався суміжними кімнатами, але ніде не натрапив на малого. Скоріше за все спить: в таку спеку надворі тільки божевільний гратиметься. Врешті-решт юнак присів за стіл, виконуючи роль вахтера.

За весь час до крамниці зайшли двоє, продивилися специфічні видання й поспіхом зникли, дізнавшись від Ганни ціни.

«Жодного зиску, – хлопець поганої думки про ділові якості Семена Яковича. – Щось у старого не клеїться. Прогорить».

На кухні шкварчало. Витяжка слабка, й апетитні аромати розповзалися кулінарними спокусниками.

«Тітка вміє готувати», – облизувався Демид. Після двох днів суворого посту шлунок цвяхи й гуму перетравить. Півтори миски плову впали наче в прірву.

Нарешті нервовий показався в ореолі світла. Чоловік виглядав нормально. Темні очі мружилися від задоволення.

– Решту перевести на вашу картку? – Айдемір повернув голову до Семена Яковича.

– Після періоду адаптації. Він триматиме тиждень. Перевірите знання, реакцію знайомих. Найліпше переїхати до іншого міста для стовідсоткової гарантії, адже родичі пам’ятатимуть про… Нагадування шкодитимуть. Звісно, ви заперечуватимете, але це викличе підозри. Ви готові до змін?

– Я про них мріяв давно, – нервовий усміхався. – Ближче до моря, нових романтичних стосунків. Знаєте, носити в собі тягар три роки…

– Вірю, вірю, – Бурковець поклав руку на плече Айдеміра. – Пам’ятайте про самоконтроль. Вип’єте з кимось чарку, захочете похвалитися. Добре, якщо розповідь сприймуть за байку. Наше суспільство поки далеке від подібних речей, тому розголос небажаний. Він мені заважатиме працювати. Розумієте?

– Так, – чоловік зупинився біля стелажів. – Я вдячний за сеанс. Навіть дихається легше. Зник сум. На перших порах було бажання повіситися. Та хіба їх повернеш… На все добре, – нервовий легкою ходою спустився сходами. Злісно рипнули зовнішні двері, й у книгарні запанувала тиша.

– От і все. Ще один. Сподіваюся, рецидиву не буде, – Якович дивно глянув на Демида.

З’явився малий. Студент міг заприсягнутися, що повз нього ніхто не проходив, але з туалету показалася велика голова Гарика, насаджена на кістяк, обтягнутий шкірою. Здавалося, в малого повністю атрофовані м’язи. Як рухалася дитина?

«Гарика хоч годують? – дивувався Демид. – На в’язня концтабору схожий».

Бурковець перехопив погляд юнака:

– Гадаєш, моримо голодом, до лікарів забули дорогу, винні в дистрофії останнього ступеня. Така статура. Ходімо в кабінет, поговоримо, – сивий дядько повів Демида в крихітну кімнату, завалену принтерною роздруківкою загадкових символів, книжками по психології, нервовим захворюванням, трансцендентним практикам, релігіям, будові Всесвіту, біополям та езотериці.

– Дивуєшся? – господар показав гостю зручне крісло.

– Ні, книгарня відповідає вашим поліфонічним запитам.

– Роздивився книги?

– Як ви їх продаєте за такими карколомними цінами?

– Продаю, інакше магазин давно б закрив. Я запросив тебе не для обміну думками стосовно зібраної колекції. Буде час, поговоримо про неї.

– І про той агрегат у кімнаті, схожий на УЗД? – посміхнувся Демид.

– Молодий чоловіче, хвороблива допитливість може коштувати вам життя, – суворіше сказав Семен Якович.

– Погрожуєте, але ж ви самі хотіли, аби я його побачив, – дотискував господаря Демид.

– В логічному мисленні ти не пасеш задніх, – куточки губ дядька піднялися. – З Ігорем Волошиним ти бачився. Це мій помічник. Перед тим, як вирішити, що з тобою робити, хочу почути історію твоїх пригод. Без фантазій! Від цього залежить твоя доля.