Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

4 Розповідь Демида. Завод

В мене були свої плани. Велике місто пропонує безліч варіантів, але мало з них приносять користь. Після облому в маєтку виродка-багатія зарікся гарувати на мажорів, котрі кидають роботягам копійки. Жебраки біля церкви більше мають. Я сподівався обіцяними грошима сплатити за навчання. Вийшло ніяк. На ринку теж свої нюанси. Що ті дві сотні в день? Сльози. Тиждень роздавав флаєри, пробувався в ролі бармена. Не моє. Мені вже двадцять років, а я бродячим псом бігав містом, проходив співбесіди. Кому потрібен студент, який влаштовується на місяць. Звідусіль чемно або грубо випихали. Безліч вакансій, та не для всіх охочих. Були гарні варіанти, але на перешкоді ставало навчання. Я обдзвонив старих і нових знайомих. Обіцяли багато, проте скоро з’ясовувалося, що то порожні балачки з присмаком шахрайства. Від посади продавця-консультанта відмовився, бо там свій гадючник. Отак микався, поки знайомий Боря озвався. Він комплектував групу для вигідної справи. Потрібен був третій. Під час розмови я пожартував стосовно грабунку банку, однак нарвався на грубість. Чуття підказувало: аферою смердить, вимагав роз’яснень, інакше наосліп не пристану. Борис процідив кілька слів про завод у промзоні. Ризику мало: знешкодити охоронця, аби завадити виклику поліції. Наскільки я пам’ятаю, той завод роздерибанили років двадцять тому. Вирізали чорний метал, демонтували обладнання, електродвигуни, частково розібрали стіни, де була краща цегла. Чим хоче поживитися Боря? Я уник суперечки. Хтозна, можливо помиляюся. Домовилися про зустріч. В призначений день взяв зібрану заздалегідь сумку з інструментом і поїхав маршруткою до критого ринку. Стара «дев’ятка» вже стояла на стоянці, а Борис походжав тротуаром. Про третього чув, але бачив уперше. Він буркнув:

– Петя.

– Демид, – я сів ззаду й поклав сумку на сидіння.

Борис кремезний і нахабний з випнутою щетинистою щелепою й короткими чіпкими пальцями. Друзяка полюбляв балансувати на лезі, постійно влазив у сумнівні проєкти. Інколи вигравав, а частіше «горів». Тільки неймовірне везіння рятувало. Правда, від наркоти Боря тримався якомога далі, справедливо вважаючи те заняття дном.

Мовчазний Петя мав круглу патлату голову, кирпатий ніс, прищаве обличчя й хитрі світлі оченята.

«Жук ще той», – подумав про водія. Нормальні люди Борю намагалися оминати. Чому я вліз? Бабла хотілося заробити, а солодка пара, як я прозвав Петю й Борю, обожнювала авантюри. Займалися чорною археологією, продавали «унікальні» технології видобутку енергії з нічого. Дивно, що Боря згадав про мене, адже чудово знав про мою відразу до подібних схем. Мабуть, заздалегідь прорахував згоду, почувши про фінансові проблеми.

– Ти менше питай, більше працюй і будеш у шоколаді, – Борис поклав руку на спинку крісла водія, клацнув запальничкою. – Від тебе потрібна мускульна сила. Втямив?

– Вантажники заробляють мало, – похмуро зауважив я.

– Облиш. Ділимо по справедливості, – старий знайомий солодко затягнувся димом, випустив цівку в прочинене вікно. – Завод «Мікрочип» колись випускав апаратуру для підводних човнів.

– У курсі.

– Звідти багато чого позабирали, й це не секрет. Місяць тому я цілком випадково здибав старого алкаша… Дімою звати. Відповідав за списання комплектувальних деталей. Браку навіть на спецвиробництві вистачало, – Борис кинув недопалок на узбіччя. – Я пригостив його «Перцівкою». Чоловік на радощах почав розказувати про щасливі комуняцькі часи. Після четвертої чарки схопив мене за комір і притишеним голосом варнякав про одне цікаве місце в заводі. На серветці план зобразив, – Боря обернувся до мене. – Банк не банк, а золото й платина будуть. В радіодеталях, платах, контактах. Уявляєш, скільки заробимо, якщо то правда?

Мені стало «паганіні». Я гадав, по мідні дроти їдемо. Спитати хотів, куди кабелі складати. «Дев’ятка» мало схожа на вантажівку.

– Злякався? – криво посміхнувся Боря.

– То я майже вгадав. Крадіями будемо.

– Крадуть всі. Депутати, роботяги, підприємці… податки приховують. Ти згадай, де живеш. Тобі добрий дядя грошики дає? Свого свинтуса мажора забув? Хіба те стерво тебе одного кинуло на бабло? Бери й не тринди про законність. Добро тридцять років заховане. Дімон передбачав лихі часи, але скористатися не зумів. Підприємство давно закрили, а скоро, чув, його викуплять за безцінь та зроблять на кшталт «Епіцентру». Нам треба встигнути.

– А охоронець? – нагадав я.

– Повірив! – зареготав Борис. – Обійдемося без «мокрухи». Це я так сказав, для профілактики. Лазівки є для нашої справи. Ми зайдемо й вийдемо без галасу. Все продумано до дрібниць. Тиждень тинявся навколо огорожі, вираховував, де які цехи були, собак підгодовував. Сигналізація відсутня. Де-не-де колючка збереглася, є проломи в бетонних стінах. Мародерів було достатньо, але вони про ізолятори браку не чули. Правда, їх свої грабували, як могили фараонів, ще до нас, однак нам перепаде багато.

– Моя частка, – я хотів одразу з’ясувати «шкурне питання».

– Двадцять відсотків. По тридцять мені й Петі, решта за збут. Повір, тобі вистачить заплатити за весь курс навчання й відпочинок на морі.

Проминули спальні райони. Попереду височіла сіра, з побитими вікнами, триповерхова будівля «Мікрочипа». За нею ховалися дрібніші споруди, й випиналася труба котельні.

Я почувався паскудно, проте відступати пізно. А ще вірив у Бориса. Йому завжди вдавалося відмазатися, тому страх перед наслідками авантюри щез і не муляв статтями карного кодексу. До того ж у дитинстві мріяв стати скарбошукачем. Ось випала чудова нагода. Мрії колись збуваються й не обов’язково в ореолі романтики.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍