Читати книжки он-лайн » Міське фентезі 🌆🌟🔮 » Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька

Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

51
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 68
Перейти на сторінку:

— Що я повинен згадати? — мій голос здригнувся.

Агата трохи нахилила голову.

— Вона вам дорога.

Серце забилося швидше.

— Ви її знали.

Груди стиснулися від болю, наче щось невидиме стиснуло ребра. І тоді, я згадав. Її.  Дівчину в осінньому парку. Сміється, ховаючи руки в рукавах довгого пальто. Тепле світло західного сонця на її обличчі. Очі, сповнені життя. Голос, яким вона одного разу пообіцяла: «Ти не забудеш мене, навіть якщо захочеш.»

Але я забув. Я стер її з пам’яті. Чому?! Голова запаморочилася.

— Ні...

Я відсахнувся. Світло блимнуло. І раптом, тонкі пальці торкнулися мого зап’ястя. Я завмер. Шкіра крижана. Але дотик… Знайомий.

— Ти згадав мене? — пролунав той самий голос. 

Зовсім поруч. Я різко підняв голову. Переді мною стояла вона. З минулого. Жива. Або… Ні? 

Вона стояла просто переді мною. Я не міг дихати. Обличчя. Те саме обличчя. Ті самі очі, глибші за ніч, у яких я колись тонув. Та сама ніжна усмішка, легка, ніби вітер грає осіннім листям. 

Але щось було не так. Занадто не так. Шкіра надто бліда. Очі занадто бездонні. Наче в них не було світла.

— Ти... ти не можеш бути тут.

Вона схилила голову.

— Чому? — Голос ніжний, теплий. Але холод пішов по шкірі.

— Ти... померла.

Агата мовчки спостерігала. Аня перехрестилася. Оператор навіть не моргав, стискаючи камеру, як якір реальності.

А дівчина посміхнулася. Точно так само, як того дня. Останнього дня, коли я бачив її наживо.

— Ти впевнений? — тихо запитала вона.

Груди здавило. Серце калатало. Я не знав. Що було правдою? Що було брехнею? Я відчував її. Дивився в її очі. І раптом згадав усе. Все. Що я зробив. І що приховав. Спалах пам’яті - різкий, як лезо по шкірі. Я не хотів це згадувати. Але свідомість розірвала завісу між минулим і сьогоденням. 

І я побачив її знову. Той день. Останній день. Сигаретний дим і смак віскі на губах. Вечірнє місто, шум машин, холодний вітер. Її голос - тремтячий, але твердий.

«Ти просто підеш?»

Я не відповів.

«Відповідай мені, чорт забирай!»

Вона схопила мене за руку. Тонкі пальці гарячі, немов вогонь. Я висмикнув руку. Серце голосно стукало у вухах.

«Ти все одно забудеш мене.»

«Ти завжди забуваєш.»

Я розвернувся і пішов. Я не бачив, як вона плакала. Я не бачив, як вона стояла на краю моста. Я не бачив... чи не хотів бачити?

А потім - заголовки новин.

«ЗНАЙДЕНО ТІЛО ДІВЧИНИ В РІЧЦІ.»

«НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК ЧИ...?»

Я не поїхав на похорони. Я не міг. Я забув. Змусив себе забути. Але вона не забула.

— Ти пам'ятаєш тепер?

Голос повернув мене в реальність. Я здригнувся. Вона все ще стояла переді мною. Але тепер я бачив її по-справжньому. Її губи були блідими. Шкіра трохи прозорою. Очі наповнені чимось, що палило мене зсередини. Болем. Гнівом. Прощенням? Я не знав.

— Чому ти тут? — мій голос зірвався.

Вона посміхнулася.

— Тому що ти нарешті згадав.

Вона дивилася на мене, і я не міг відвести погляд. Не міг відвернутися, як тоді.

— Ти звинувачуєш себе? 

Голос спокійний, м’який. Але в ньому було щось іще. Щось, від чого холоділо всередині.

— Я…

Я не знав, що сказати. Я просто дихав, важко, ніби намагався вибратися з-під води.

— Ти пішов.

Вона не звинувачувала. Просто констатувала факт.

— Я... не знав, що так буде.

Вона нахилила голову.

— Справді?

Я заплющив очі. Усе всередині стягнулося в болючий вузол. Я не хотів цього чути. Але заслуговував.

— Ти ж знав, що я не впораюся.

Я здригнувся. Вона наблизилася.

— Ти знав. І все одно пішов.

Повітря згущувалося, як перед бурею. Я хотів сказати щось… Що саме? Що шкодую? Що якби можна було повернутися назад, я б усе змінив? Але чи змінив би?

Вона торкнулася мого обличчя. Я відчув холод. І ще щось. Тепло? Наче все ще був шанс.

— Скажи мені правду.

Голос майже шепіт. Груди здавило так, що я ледь міг вдихнути. Я подивився їй в очі. І нарешті, прошепотів:

— Мені було страшно.

Вона повільно кивнула.

— Я знаю.

І в цей момент студія спалахнула сліпучим світлом. Я заплющив очі. А коли розплющив… Її не було.

Тиша приголомшувала. Я стояв у центрі студії, не рухаючись. Руки тремтіли, серце голосно стукало у вухах.

— Де вона?! — Аня скрикнула першою.

Я різко озирнувся. Нікого. Оператор мовчки переводив погляд з мене на екран камери.

— Вона була тут, так?! — його голос тремтів.

Камера все записала. Але що? Я зробив крок до монітора, схопив його, як останню надію. Порожньо. Тільки я. Стою. Говорю в порожнечу. 

Я різко видихнув.

— Ні...

— Що. Це. Було? - Аня дивилася на мене широко розкритими очима.

— Ти її бачив. Ми всі бачили. — Ігор зковтнув.

Я нічого не відповів. У грудях було порожньо. Наче щось важливе пішло разом із нею. 

Агата весь цей час мовчала. Тепер вона наблизилася до мене. Говорила тихо, але твердо:

— Вона прийшла за істиною.

Я здригнувся.

— Тепер вона вільна.

Я не міг поворухнутися. Думки змішалися. Я знову бачив її перед собою - її посмішку, її очі. І її тихий голос у голові: «Ти не забудеш мене, навіть якщо захочеш.»

Я стояв, не рухаючись. Повітря в студії раптом стало густим, як сироп, і гірким. Звуки зникли. Усе затихло - навіть власне серцебиття ніби на мить зупинилося. Її більше не було.

Місце, де щойно стояла вона, пустувало. Порожнеча здавалася більш справжньою, ніж стіни, світло, люди поруч. Немов світ у цій точці провалився всередину себе.

Ззаду клацнула камера. Ігор опустив її повільно, з обережністю хірурга.

— Це... - прохрипів він. — Це потрапило в кадр. Я записав все.

Я не відповідав. Я не міг. Мої губи були занімілими, ніби я вдихав сніг.

1 ... 6 7 8 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"