Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Як цей виродок отамана назвав?

Я потис плечима. До розмов не прислухався, рахував розбійників. Що вимагало певної зосередженості — башибузуки не стояли шеренгою по команді «позір», а весь час метушилися. Запитання Василя зупинило мене на п’ятнадцятому. І цей був далеко не останній.

— Тусем! — Василь сіпнув щокою і повторив: — Той самий Тусь!

Щось важливе він цим хотів сказати, але я, чесно кажучи, не перейнявся. Кличка, як кличка. Незрозуміла правда, але нічого особливого. І не такі заковики трапляються. Одного мого ровесника навіть батьки кличуть Боца. А все через те, що трирічний хлопчик якось сказав не «Я босий!», а «Я боца».

Дивно пам'ять влаштована. Спершу згадав товариша дитинства, і вже потім — Корсака! Тусь! Саме так звали отамана харцизів у його розповіді!

— І що тепер? — зробив характерний жест, чиркнувши великим пальцем по кадику.

— Вартувало би. Але занадто багато їх, — насупився Полупуд. — Удвох не впоратися.

Якщо перти буром, то поза всяких сумнівів. Але, як казав один полководець: «Перемагають не тільки числом, а й умінням».

Гомін тим часом не вщухав, а ще й підсилювався. Решта бандити вельми бурхливо підтримувала ватажка. Правда, поки що тільки словами. Хоч і хапалися за шаблі чи списи, але коней сідлати не бігти.

— Невже, ми просто підемо? — пробурмотів я.

— А що вдієш? Накласти по-дурному головами, штука не хитра. А кому від того користь? — ще більше потемнів обличчям запорожець.

— Всіх не повбиваємо. Застрелити отамана? Це просто. Але тоді почепимо собі всю зграю на хвіст. А без заводних коней не втечемо. Їхніх захопити — теж не вийде. Окремо випасають. Не без нагляду. А якщо наполохаємо табун — про скритність можна забути. І буде той же результат. Отримаємо більше дюжини переслідувачів, що горітимуть бажанням піймати нас за будь-яку ціну. А попереду не менш тижня шляху до найближчої козацької залоги. Вибачай, Петре, ​​дурницю я зробив. Піддався настрою. Відразу треба було забиратися подалі звідси. Даремно час витратили...

Василь уже відповзати почав, а я відкрив рота, щоб заперечити, коли події біля багаття змінилися.

Стомившись кричати чи для наочності, Тусь врізав кулаком у щелепу тому харцизові, що намагався виправдатися, потім присів біля пораненого і одним рухом перерізав йому горло. Але на цьому не зупинився. У кілька рухів відпиляв трупові голову і випростався, держачи її за волосся.

— Сьогодні я добрий. Тому, Ворон, ти тримаєш у руках не свою голову, а Викрута! — отаман Тусь кинув відрубану голову побілілому зі страху харцизові. — Але це в останній раз! Кажу всім! Хочете йти — степ широкий! Забирайтеся під три чорти! Вільному воля! Але кожного, хто залишиться і вирішить чинити свавілля, я вб'ю без розмов! Незважаючи на минулі заслуги!

— А ось це гірше... — Полупуд потягнув вус до рота, але зупинився раніше. — Не можна такого завзятого живим залишати. Багато бід накоїть... От халепа. Куди не кинь, кругом клин. І так недобре, і так погано.

Василь подивився на мене, немов ради просив. Здрастуйте... Хто з нас досвідчений воїн? Хоча, якщо в широкому сенсі... Я ж стільки бойовиків і вестернів переглянув, що на все Військо Запорізьке вистачить. Наприклад, що б у подібній ситуації зробив Джекі Чан чи техаський Уокер?

— О, бачу по очах, — козак присунувся ближче. — Ти щось придумав? Так? Кажи…

Ідея у мене дійсно виникла. Як тільки пара розбійників зняла з багаття великий казан і віднесла його від вогню. А решта, забувши про труп і причину сварки, стали всідатися навколо, дістаючи ложки.

Я з дитинства був високим і міцним. У школі на фізкультурі завжди стояв якщо не першим, то другим. Відповідно, вже в третьому класі мене записали в баскетбольну секцію, а в сьомому — у вигляді додаткового бонусу, за п'ятірку в табель, ще й на штовхання ядра. На жодному зі спортивних теренів я серйозних результатів не досяг — щось не гріло, але деякі навички придбав. Якраз для задуманого.

— Василю, скажи. А гніт довго горить?

Запорожець не відразу вловив суті запитання, і якийсь час хмурився,. Але не довго. Незабаром обличчя його розпогодилося і губи розпливлися у задоволеній посмішці.

— Та скільки треба. Можна зробити на дюжину ударів серця. Можна — більше...

— А менше?

— Небезпечно... — похитав головою козак. — Занадто короткий хвостик вийде.

— Тоді треба буде заздалегідь підпалити і відлічити зайве.

— Це можна, — погодився Василь.

— Значить, так і зробимо...

Я зовсім трохи, задля більшої переконливості, допомагаючи собі жестами, виклав товаришеві суть ідеї.

В цілому, запорожець задум схвалив, не влаштував його тільки вибір виконавця.

— Може, я сам?

Замість відповіді я підняв невеликий, з горошину, камінчик, примірявся і відправив його по дуже крутій, навісній траєкторії... просто в казан розбійникам швидше, ніж Василь встиг мене зупинити.

Судячи по бульканню і головам, як по команді задертим догори, не схибив.