Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

з’явились перші ознаки агресивних намірів Брежнєва, я вирішив написати для самвидаву «Історію міжнародної політики Сталіна за газетою „Правда“».

Я хотів зробити послідовний виклад стосунків з Англією, Францією, Німеччиною, Польщею, Фінляндією, Прибалтійськими республіками, Румунією й Китаєм у цитатах з «Правди» з весни 39-го по червень 1941 року. Цитати ці я подавав без коментарів: вони були досить красномовні, бо читач наперед знав, що все це закінчиться Вітчизняною війною.

Результати моєї добірки перевищили всі сподівання.

Передовсім сам спосіб викладу подій. Все, що було потрібне для підтвердження правильності політики СРСР, «Правда» викладала устами… буржуазних політиків і журналістів. Я здогадувався, в чому тут річ, а коли приїхав на Захід, мої здогади підтвердились.

Серед політиків і журналістів, які донесхочу ненавидять Ради, стільки суперечностей, а в пресі стільки брехні й погоні за сенсаціями, що зовсім неважко знайти цитати, вигідні СРСР на сьогодні. Окрім цього, майже в будь-яку газету будь-якого спрямування завжди можна увібгати потрібні держбезпеці ідеї, відомості і т. п.

Наприклад, увесь журналістський світ зараз знає, що такий собі Віктор Луї, радянський підданий, систематично передає на Захід відповідну інформацію і навіть «самвидав», (коли треба заплямувати Солженіцина чи Хрущова). І що ж? Луї працює «кором» в буржуазній газеті, нібито він не радянський підданий. Навіщо це потрібно газеті, її читачам?

Багато західних газет радо друкує те, що потрібно КДБ, бо це або сенсація, або «нові відомості», «нова точка зору». Потім склепана вигадка повертається додому, на сторінки «Правди» у такому вигляді: «навіть реакційна преса визнала, що Н. — агент гестапо, а країна М. готує змову проти світу» і т. д., і т. п.

У самвидаві розійшлася праця західного автора про Тухачевского. Автор розповідає, як білий генерал Скоблін, надумавши задушити більшовиків їхніми ж руками, налагодив зв’язок з гестапо і НКВД, щоб склепати «справу Тухачевського». НКВД підкинуло ідеї Скобліну та його дружині (давньому агентові ВЧК), Скоблін домовився з гестапо. Гестапо підготувало «докази» і підкинуло їх президентові Чехо-словаччини Бенешу, той, як друг СРСР, передав їх Сталігіові. Коло замкнулось, Сталін знищив найталановитіших полководців армії (і Скобліна як непотрібний «доказ»).

Майже всю цю історію можна було знайти і в радянській пресі, за винятком змови НКВД й гестапо.

Але ще цікавіші не методи подання матеріалу, а сам матеріал газети «Правда».

Ще навесні 39-го року «Правда» друкувала антифашистські статті. Вона обурювалась (в міру) Заходом, який зрадив Чехословаччину.

Але поступово «антифашизм» затихає. З’являються «об’єктивні» статті про фашистську Німеччину.

І все-таки перехід до пакту про ненапад, про мир і дружбу був надто різкий і з погляду пропаганди недостатньо підготований. «Правда» опублікувала декілька витягів з Гітлерових промов проти Польщі. Гітлер розлагольствував про імперіалістську Версальську угоду, якою хотіли поставити німецький народ на коліна, про поліцейську політику польського уряду щодо нацменшин — німців, українців і білорусів. Коментарів до промов Гітлера «Правда» не давала, але підібрані промови й цитати з «Фьолькішер беобахтер» красномовно свідчили про симпатії Вождя до Фюрера.

Не встигли підписати Пакт про ненапад, як фашисти увірвались у Польщу. Англія, Франція оголосили Німеччині війну. «Правда» подала матеріал об’єктивно: великі витяги із німецької преси і маленькі з англійської і французької.

«Правда» повідомляла про розгром польської армії, про втечу уряду. І раптом з’явились статті про те, що поляки переслідують українців та білорусів, про те, що польські війська порушують радянські кордони, що польський підводний човен переховувався десь У прибалтійському порті.

І раптом… радянські війська перейшли кордон, щоб рятувати єдинокровних українців і білорусів (від поляків чи від нових друзів?). Польському урядові, якого вже не було, послали ноту.

Прості радянські громадяни, солдати й журналісти почали писати обурені листи, про те, що озвірілі польські офіцери знахабніли до того, що… стріляли у червоноармійців.

Нарешті перемога доблесних радянських військ (про перемогу німців майже не пишуть), західні українці й білоруси просять прийняти їх до складу Союзу, вибори на Західних землях до рад. (Тут, на Заході, від українських емігрантів, я дізнався, під який акомпанемент чекістських вистрілів і тортур відбувались ці «вибори».)

Паралельно з’являється прибалтійська проблема. Укладаються угоди про те, що Радянський Союз підтримує прибалтійські республіки.

До деяких прибалтійських міст вводять радянські війська. За декілька місяців керівники прибалтійських армій і урядів заперечують «вигадки західної преси» про радянізацію Прибалтики. (Бідний Ульманіс, президент буржуазної Латвії, бідний естонський генерал Лайдонер! Вони заперечували те, що всі вже бачили, — свою близьку загибель.)

Через три місяці після початку Другої світової війни на черговій сесії Верховної Ради виступає Молотов. Він пояснює діалектику історії — за ці три місяці агресорами стали Англія і Франція. Вони ведуть «релігійну війну» на взірець середньовічних — проти нацизму. Молотов знущається з Англії й Франції: хіба гармати можуть боротисяз ідеями?

З’являються статті про переслідування французьких комуністів за їхні «антивоєнні» виступи.

Письменник-комуніст Т. Драйзер протестував проти того, що США, не зважаючи на свій нейтралітет, надають економічну допомогу Англії й Франції.

Щось обурене написав Андерсен Нексе, також письменник і також комуніст.

Одним словом, руками західних комуністів Сталін вирішив затаврувати англо-франко-американську агресію проти націонал-соціалізму.

Поет Асєєв у віршиках проти Польщі заримував Гітлерову промову в Данцігу (не згадуючи, щоправда, про Гітлера).

Так самісінько брехливо висвітлювалась війна з Фінляндією. Почалися переговори з фінами. Їм запропонували таку ж допомогу, як і прибалтам. Фіни уже бачили долю Польщі й Прибалтики і тому відмовились від обміну землями і від військової допомоги.

З’явились повідомлення про якийсь гарматний вистріл з фінського боку, про вторгнення фінських військ на наші землі. У Фінляндію було послано гнівну ноту.

Фінляндія боязко попросила створити комісію для вивчення інциденту з вистрілом. У відповідь — гнівні листи трудящих СРСР, гнівна нота.

Усе це нагадує байку Крилова «Вовк і ягня», аргументацію з обох боків — вовка і ягняти.

Нарешті війська Ленінградського військового округу (не Червоної Армії, а округу!) перйшли кордон, не оголосивши війни. Фіни нахабно оголосили війну (так що агресор — вони).

Через декілька днів у Фінляндії було створено народний уряд (на території, захопленій Червоною Армією). Новий уряд ще не встиг виникнути, а вже підписав потрібний договір. «Правда» вмістила карту земель, що відійшли до Радянського Союзу і Фінляндії. Всім читачам було видно благородство Союзу: маленький Карельський перешийок нам, а великий шматок Карелії — їм. Фінські війська поспішно відступали, старий фінський уряд кудись зник. Коли шведи боязко спробували примирити тих, хто воював, то їм заявили, що вже укладено договір із справжнім урядом Фінляндії.

Опублікували витяги з «Фьолькішер беобахтер» про те, що берлінці