Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Насправді ростити близнюків було нескладно. Траплялися іноді в них якісь сутички в школі, бували двійки, нічні втечі на вечірки, але в порівнянні з клопотами, яких завдавала Яна, − то просто невинні вибрики. Коли вона пішла у дев’ятий клас, вже за тиждень мене викликали до школи через те, що Яна перестала спілкуватися з однокласниками. Я пояснила ситуацію, яка склалася в нашій родині, після чого на певний час нам дали спокій, але у другому півріччі стало ще гірше. Яна продовжувала ігнорувати однокласників, з уроків учила лише те, що їй було цікаво (до сфери її інтересів потрапляли лише гуманітарні предмети), на фізкультурі практично не з’являлася, перерви проводила з навушниками на голові де-небудь у тихому закутку. Могла днями навіть з братами не розмовляти. Ще в неї були постійні поривання уподібнитися готам, але я боролася з цим за допомогою єдиного засобу, який мав на неї вплив – шопінгу. Хоч як би Яну не тягнуло до чорних речей, але коли вона приміряла, скажімо, зелену сукню, що чудово підкреслювала її струнку фігуру, не могла втриматися від такої спокуси. У цій справі я мала кількох помічниць. Одна з них, моя постійна клієнтка, власниця магазину українського брендового одягу – Аліна. Вона належить до людей, що й лисому гребінця продадуть, тож і мою дочку переконала одягатися в красиві та яскраві речі. Ще одна – Катя, вона знається на аксесуарах. Катя часто гостювала у нашому домі й вела з Яною тривалі світські розмови про те, що модно цього сезону, які кому подобаються хлопці та як із цими хлопцями поводитися. Я зазвичай залишала їх наодинці, бо хоч як себе не силувала, не могла говорити з дочкою про подібні речі. Не лише про хлопців, а й про моду. Попри велику кількість подруг, із нею пов’язаних, я так і не навчилася розбиратися у трендах та брендах. 

Дуже суттєво мені з Яною допомогла Кіра, що робила більшість фото у полтавському глянці. Завдяки їй Яна стала моделлю для одного салону весільних суконь, її фото були вивішені на всіх його білбордах. Я не ідеалізую свою дочку, але для моделі вона мала все необхідне – зріст, худорлявість, довге волосся та ще й такого нетипового кольору. У своєму блокноті Яна й не згадує про це, а я ж була впевнена, що всі ті фотосесії й білборди для неї багато означали. 

Прикро це визнавати, але моя дочка жила у якійсь власній примарній реальності. Та хай би як вона не сприймала свою модельну кар’єру, переконана, що саме завдяки їй Яна хоч якось соціалізувалася у старших класах. Близнюки казали, що всі її дивацтва можна списати на модельну роботу. Ніби-то через це й не спілкується з більшістю простих смертних, бо вони нижчі за статусом, ніж «Її величність». Усе ж кілька найактивніших дівчат пробилися в подруги до Яни. Деякий час вони ходили разом гуляти, часто робили у нас домашні завдання (принаймні так називався офіційний привід для їхніх відвідин). Усе це почалося, коли Яна була в десятому класі, і я вже з полегкістю видихнула й дозволила собі подумати, що в неї, нарешті, все добре. Так воно й було, доки не сталося вбивство Віктора. 

Я не знала, коли вони почали зустрічатися. Вона не приводила його додому, я навіть не чула про те, що в неї з’явився хлопець. Коли Яна кудись ішла, то просто казала, що до подруг. У мене навіть думки не виникало зателефонувати їм і перевірити, чи справді моя дочка там, де обіцяла бути. Дізналася про Віктора я лише тоді, коли його знайшли вбитим. І після цього в Яни почалася справжня депресія з усіма клінічними ознаками. Саме тоді я вперше звернулася по допомогу до психолога. З її депресією він упорався, та до кінця шкільних років вона так і не стала тією хоч на вигляд щасливою Яною, якою була в десятому класі. Дочка відмовлялася від нових фотосесій і навіть від нового одягу. Запевняла, що в неї всього вдосталь і що краще заощадити гроші для навчання в університеті. Але був і позитивний аспект – протягом останніх місяців перед випуском вона почала буквально вгризатися в англійську й українську мови – обрала ці два предмети для складання незалежного тестування. Їй вдалося набрати високі бали, що приємно вразило й мене, і її колишніх учителів.  

По тому, як Влад подарував їй квартиру, ми почали бачитися лише раз на тиждень. Я боялася відпускати її жити саму, але зрештою переконала себе, що так буде краще. Після вступу до університету вона дуже змінилася. Записалася на танці і, здавалося, добре влилася там у колектив. А коли познайомилася з Ігорем, я щиро повірила, що моя дочка відтепер житиме виключно нормальним життям, вийде заміж, народить мені онуків. Я навіть подумки картала себе за те, що вважала її практично безнадійною щодо створення власної сім’ї. 

За той час, доки Яна була підлітком, я перечитала цілу купу книг та статей про інтровертів (неважко було здогадатися, що вона в мене інтроверт) та навіть аутистів. Був період, коли мені здавалося, що вона аутистка. Я навіть з’їздила до спеціалізованої школи-інтернату, де виховували таких дітей. Щоб надати своєму візиту належного приводу, запропонувала своїм подругам організувати волонтерську допомогу для цього інтернату. Взяла з собою і Яну. Вона роздавала дітям іграшки, гралася з тими, хто йшов на контакт. 

Одна вихователька сказала мені, що Яні вдалося розговорити дівчинку, яка зазвичай вимовляла не більше двадцяти слів на добу. Я добре запам’ятала ту дитину. Це була крихітка років семи з чорним прямим волоссям, підстриженим під каре. Вони з Яною сиділи на килимі і гралися ляльками. Ми з вихователькою спостерігали за ними з-за скляних дверей. Нам добре було чути, як дівчинка розповідала Яні про свою улюблену ляльку. Це були цілком зв’язні речення. А ще вона ставила питання Яні і відповідала на її. Вихователька просила ще якось приїхати до них, бо такого прогресу від дівчинки з каре ніхто вже й не очікував. Вона зазвичай ігнорувала всі питання і ніколи, абсолютно ніколи нічого не запитувала сама.