Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Проте Андрія Прокоповича дещо в ньому не задовольняло.

         – Так добре, що в цьому стегні зовсім немає жил. Я не їм таке, – мовив він, з під лоба, кокетливо зиркаючи своїми чорними зіницями на Олю. Вона, безсумнівно, помітила це, та у відповідь легенько посміхнулась.

         – Гм… Однак я прийшла також для того, щоб пригадати про мою сестру, котру я мусила відправити до твого батька, – Ольга повернула голову до Івана. – Та що ж сталось? Куди він зник?

         – Хто? – з дурнуватим подивом спитав Іван. Це розлютило її.

         – Батько твій.

         – Як це – зник?

         – Я звідки знаю? Відучора, каже Настя, як пішов кудись серед ночі, так зранку й не вернувся.

         – Що ж з ним сталось?..

         – Мені все одно, що там з ним. Головне, що Настя лишилась одна. Що ж я тепер робитиму? Їй не можна лишатись одній, бо…

         – Чому? – цікавився Іван.

         – Тобі це не важливо знати, – махнула на нього Ольга. – Усе, чого мені потрібно від тебе – це щоб ти знайшов свого блудного вітця та щоб моя сестра повернулась? Ти зрозумів?

         – Так.

         Іван Родіонович дуже засмутився, коли вчув від неї «усе, чого мені потрібно від тебе – це щоб ти знайшов свого блудного вітця…». Іван впевнився, що тепер в її очах він виявився повним невдахою. Дійсно, єдине, що об’єднувало Ольгу та Івана – це рання втрата матері. Щоправда, у першої мати зрадила батькові і подала на розлучення, а не померла, як у Івана. Та цей факт, по правді кажучи, не викликав у неї й нотки співчуття. Ользі Іван був противний ще з самого інституту, та їхнє спілкування трималося на одному лиш «багатстві» його батька. Вона вже навіть склала план «пограбування».

         По легенді, вони офіційно одружуються, а потім, просять велику суму, себто значну частину «багатства» батька Івана, по тій причині, що вони хочуть влаштувати пишне весілля. Батько, звичайно, погоджується, та коли Іван приймає гроші, йому необхідно максимально сепаруватися від батька, наче його ніколи й не існувало.

         Одначе вийшло так, що Іван надто рано дав знати батьку, що він «одружений» (що, як ми знаємо, сталося в іконописній майстерні),  і тому Ольга (а вона в той час знаходилась у «відрядженні», і без неї «план пограбування» не починався) відправила до нього свою сестру Настасію, щоб та перевдяглась в жебрачку та вкрала щось цінне з його квартири. Але вийшло так, що Настасія лишилась одна, без ключів, у чужій квартирі. І справа тут вся в тому, що Настя була хронічною алкоголічкою, і якщо вдома міг бути навіть чистий спирт, вона б не цуралася випити і його та попекти собі нутрощі. Та тут була ще одна проблема, про яку зараз згадувала Оля.

         – Ти ж кажеш, що твій батько багатий, та чому він живе в якомусь лайні? Ми говорили з Настею, і вона каже, що його квартира насправді зовсім маленька, двокімнатна, а смердить в ній старезними книжками. Що це таке?

         – Він має кілька сотень тисяч на картці, – мовив тоді Андрій Прокопович.

         – Звідки ти знаєш? – поцікавилась в нього Оля.

         Андрій став міркувати, вистукуючи пальцями ритм. Врешті йому прийшла така здогадка:

         – Може і сам Іван не знає, що його батько лихвар. Втілення самого Гобсека. Я кажу серйозно, – сказав він, коли побачив, як Іван посміхається, – я сам брав у нього п’ять тисяч гривень під п’ять відсотків. Я точно не знаю, де він ховає гроші, та їх можна в нього виманити… шантажем.

         – Чекайте-но, – спохватилась Ольга, – по-перше: де ти бачив в наш час лихварів, коли давно вже є банки?

         – Іноді підпільні підприємства бувають надійніше, ніж офіційні. Та й мені було легше, бо я не сподівався, що в разі несплати він вишле за мною колекторів.

         – Логічно. Та по-друге: його ж можуть посадити за оце підпільне лихварство, – мовила Ольга.

         – Можуть, та нащо нам здавати бідного батька Івана?

– Тобі хіба не по хуй на нього? – спитала Ольга, показуючи пальцем на Івана.

– Видно, що ні. В нього надто багатий батько, – відповів Андрій. – Але от куди він зник? Та тепер нам найперше потрібно вернути твою сестру.

         – Як ми це зробимо? – спитав Іван.

         – Зламаємо двері, – одразу запропонував йому Андрій.

         – А слюсар? – звела брови Ольга. Їй здалося, що вона висунула найелементарніший варіант, до якого ніхто не здогадався.

         – Ні, – похитав головою Андрій Прокопович. – По-перше: я не хочу платити за нього. Ви хочете? Атож. По-друге: я впевнений, що він там колупатиме півгодини, а нам треба ж усе якнайшвидше, так? Значить, зламаємо самі.

         – І коли ж підемо? – питав далі Іван.

         – Котра година?

         – Дев’ята ранку, – відповіла Ольга.

         – Дев’ята?.. – задумався Андрій. – Підемо прямо зараз, бо в дванадцять я маю урок.

         – Ти вчитель? – здивувалась Ольга.