Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Він підвівся й ніби зненацька виріс. У його очах спалахнуло пронизливе та вимогливе світло. Відкинувши плаща, Бурлака поклав правицю на руків’я меча, що висів, прихований, збоку. А Сем уже сидів зі широко розкритим ротом і витріщався на нього в німому зачудуванні.

— Та, на щастя, я справжній Бурлака, — сказав чоловік, дивлячись на гобітів згори, і його обличчя пом’якшила несподівана посмішка. — Я Араґорн, син Араґорна, і якщо своїм життям, а чи смертю я зможу вас порятувати, то зроблю це.

Тиша тривала довго. Нарешті Фродо, вагаючись, здобувся на слово.

— Я вірив, що ти наш друг, іще до появи листа, — сказав він, — принаймні хотів вірити. За сьогоднішню ніч ти вже кілька разів налякав мене, проте жодного разу я не злякався так, як злякали би мене прислужники Ворога, наскільки я можу це уявити. Гадаю, його шпигун... ну, виглядав би гарніше, та залишав би огидніше враження, ніж ти, якщо розумієш.

— Аякже, — засміявся Бурлака. — Я виглядаю огидно, зате справляю гарне враження. Ти про це? Не золото все, що сяє, Не всі, хто блукає, — блудні.

— То цей вірш про тебе? — запитав Фродо. — А я все ніяк не міг дібрати, про що він. Звідки ти дізнався, що він є в Ґандальфовому листі, адже ти не тримав його в руках?

— Я й не дізнався, — відповів Бурлака. — Просто я Араґорн, а цей вірш написано про людину з таким ім’ям.

Він витяг меча, і гобіти побачили, що його лезо і справді розколото надвоє при основі нижче від руків’я.

— З нього мало користі, чи не так, Семе? — сказав Бурлака. — Та наближається час, коли його перекують заново.

Сем не відповів.

— Гаразд, — продовжив Бурлака, — зі Семового дозволу ми вважатимемо цю справу вирішеною. Бурлака буде вашим провідником. А тепер, гадаю, вам таки час укладатися до ліжок і спробувати відпочити. Завтра нас чекає нелегка дорога. Навіть якщо нам дозволять безперешкодно вийти з Брі, покинути його непоміченими не вийде ніяк. Але я спробую якнайшвидше збити їх зі сліду. Знаю-бо одну-дві стежини, які виводять із Краю Брі в обхід головної дороги. Щойно позбудемося переслідування, рушимо до Вершини Вітрів.

— До Вершини Вітрів? — зацікавився Сем. — А що це?

— Це пагорб трохи на північ від Дороги, десь на пів-дорозі звідси до Рівендолу. З нього добре видно розлогі околиці, тож ми зможемо чудово все роздивитися. Ґандальф теж прибуде туди, якщо їхатиме за нами. Після Вершини Вітрів подорож наша ще ускладниться, бо доведеться лавірувати між різними небезпеками.

— Коли ти востаннє бачив Ґандальфа? — запитав Фродо. — Знаєш, де він є чи що робить?

Бурлака спохмурнів.

— Не знаю. Цієї весни я пішов із ним на захід. Кілька останніх літ я часто стежив за кордонами Ширу, коли він залагоджував свої справи деінде. Ґандальф рідко залишав будь-що без нагляду. Востаннє ми бачилися першого травня при Сарн-Броді вниз по Брендівинній. Він сказав, що домовився про все з тобою та що ти вирушиш до Рівендолу в останній тиждень вересня. Я гадав, що Ґандальф із тобою, тож і відлучився й сам пішов у мандри. А дарма, бо він, вочевидь, отримав якісь новини, а мене не виявилося поблизу, щоби допомогти вам.

Я тривожусь уперше за той час, відколи я з ним знайомий. Ми мали б отримати якісь звістки, навіть якби Ґандальф не зміг прибути особисто. Повернувшись багато днів тому, я почув лихі вісті. Усюди гомоніли про Ґандальфове зникнення та про появу тих вершників. Я дізнався про це від Ґільдорових ельфів, а згодом вони таки розповіли мені, що ти покинув свій дім, — але про те, чи покинув ти Цапокрай, новин не було. Тож я з хвилюванням стежив за Східною Дорогою.

— Гадаєш, Чорні Вершники якось пов’язані з цим, зі зникненням Ґандальфа себто? — запитав Фродо.

— Не можу придумати нічого іншого, що би могло його затримати, крім самого Ворога, — відказав Бурлака. — Та не втрачайте надії! Ґандальф могутніший, аніж ви, ширці, собі уявляєте, — зазвичай ви бачите лише його забавки та жарти. Проте ця наша справа буде найвеличнішим його діянням.

Піпін позіхнув.

— Вибачте. Але я жахливо стомився. Незважаючи на всі турботи і небезпеки, я мушу лягти в ліжко, бо засну тутечки, не сходячи з місця. Де ж той дурбелик Мері? То вже буде остання крапля, якщо нам доведеться виходити в ніч і розшукувати його.

Тієї самої миті хряснули двері й стало чути, як хтось біжить коридором. Потому до кімнати влетів Мері в супроводі Ноба. Гобіт хутко зачинив за собою двері й сперся на них. Він геть захекався. Якийсь час усі з тривогою дивилися на нього, а тоді Мері видихнув:

— Я бачив їх, Фродо! Я бачив їх! Чорних Вершників!

— Чорних Вершників! — скрикнув Фродо. — Де?

— Тут. У селищі. З годинку я посидів у кімнаті. Ви не з’являлися, тож я подався на прогулянку. Потому повернувся і саме стояв біля заїзду, відступивши зі світла ліхтаря та дивлячись на зорі, коли раптом здригнувся й відчув, що поблизу скрадається щось жахливе. У мороці по той бік дороги неначе стояла якась темна тінь — відразу за краєм освітленого ліхтарем місця. Але вона миттю беззвучно шаснула в пітьму. Коня не було.

— Куди вона подалася? — несподівано й різко запитав Бурлака.

Мері витріщив очі, бо тільки тепер помітив цього незнайомця.

— Відповідай! — вигукнув Фродо. — Це — друг Ґандальфа. Я все поясню пізніше.

— Здається, вгору, дорогою на схід, — продовжив Мері. — Я спробував було піти за нею. Звісно, вона майже відразу щезла, та я завернув за ріг і дійшов аж до останнього будинку на Дорозі.

Бурлака глянув на Мері з подивом:

— У тебе хоробре серце, — сказав він, — але нерозважне.

— Не знаю, — відповів Мері. — По-моєму, воно не мужнє і не дурне. Я не володів собою. Мене ніби щось тягнуло. Хай там як, а я пішов, і раптом біля живоплоту почув голоси. Один бурмотів, а інший шепотів чи шипів. Я не почув ані слова з тієї розмови. І не підібрався ближче, бо почав тремтіти з