Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

голови до п’ят. А тоді мене охопив жах, я розвернувся, хотів щодуху мчати додому, та хтось став позаду мене, і я... я знепритомнів.

— Я знайшов його, пане, — втрутився Ноб. — Пан Кремена послав мене на пошуки з ліхтарем. Я спустився до Західної Брами. Якраз поблизу дому Біла Папоротняка мені здалося, ніби на Дорозі хтось є. Не присягнуся, що так і було, та виглядало, ніби двоє людей нахилилися над чимось, аби підняти. Я закричав, а коли добіг туди, то за ними вже й слід схолов, а на узбіччі лежав тільки пан Брендіцап. Він мовби спав. «Мені здалося, що я впав у глибоку воду», — сказав він мені, коли я потрусив його. Пан Брендіцап був якийсь дуже дивний, а щойно я допоміг йому підвестися, помчав сюди, наче заєць.

— Правда, я боявся, — сказав Мері, — і не знаю, що белькотів. Мені наснився бридкий сон, якого я не можу згадати. Я геть розбитий. Не знаю, що на мене найшло.

— Зате я знаю, — озвався Бурлака. — Чорний Подих. Вершники, мабуть, залишили своїх коней за селищем і потайки повернулися через Південну Браму. Тепер вони знають усі новини, бо навідали Біла Папоротняка, а можливо, і той південець теж був шпигуном. Щось має відбутися ще цієї ночі, перш ніж ми виїдемо з Брі.

— Що значить «відбутися»? — запитав Мері. — Вони нападуть на заїзд?

— Ні, думаю, ні, — відповів Бурлака. — Вони ще не всі тут. До того ж, вони діють інакше. Вони найсильніші в темряві, на безлюдді, тож відкрито не нападатимуть на дім, де світло і багато люду, — принаймні, доки не впадуть у відчай, а перед нами ще проляже багато-пребагато верст Еріадору. Та сила їхня — у страху, а дехто тут, у Брі, вже потрапив до їхніх лап. Вони змусять цих нещасних чинити зло: Папоротняка, кількох чужинців і, можливо, також воротаря. Чорні Вершники перемовлялися з Гаррі при Західній Брамі в понеділок. Я стежив за ними. Коли вони пішли, той був геть білий і трясся.

— Здається, в нас усюди вороги, — зітхнув Фродо.

— Що ж нам робити?

— Бути тут і не розходитися по спальнях! Чорні Вершники впевнені, що знають, де ви. Кімнати для гобітів мають вікна, які виходять на північ і розташовані невисоко над землею. Ми всі будемо разом, позамикаємо вікна та двері. Проте спершу я і Ноб перенесемо сюди ваші пакунки.

Доки Бурлака ходив по речі, Фродо швиденько переповів Мері все, що трапилося після вечері. Мері ще дочитував лист і розмірковував над Ґандальфовими словами, коли повернулися Бурлака та Ноб.

— Ну, панове, — сказав Ноб, — я збив купи одягу і поклав по валику посередині кожного ліжка. А ще чудово зобразив із допомогою коричневого вовняного килимка твою голову, пане Торб... Підгорбине, пане, — додав він, похмуро всміхнувшись.

Піпін засміявся.

— Дуже схоже, — погодився він. — Але що буде, коли вони розкриють обман?

— Побачимо, — відповів Бурлака. — Сподіваймося, що нам пощастить утримати свою твердиню до ранку.

— На добраніч вам, — сказав Ноб і пішов, аби стати на чатах при дверях.

Клунки та майно згромадили на підлозі вітальні. Двері підперли низеньким кріслом, вікно зачинили. Визирнувши крізь нього, Фродо побачив, що ніч і досі погожа. Яскравий Серп[7] бринів у повітрі понад вигином Брі-пагорба. Тоді гобіт зачинив і замкнув на засуви важкі внутрішні віконниці й опустив фіранки. Бурлака розпалив вогонь і загасив свічки.

Гобіти вляглися на коциках, ногами до каміна, а Бурлака влаштувався у кріслі навпроти дверей. Але вони ще трохи поговорили, бо Мері мав кілька запитань.

— Корова вскач пішла! — пирснув він сміхом, качаючись по коцику. — Ну, й дотепник ти, Фродо! Хотів би я там бути, щоби все те бачити. Поважні брійці обговорюватимуть це ще добру сотню років.

— Сподіваюся, — мовив Бурлака.

Потім усі вони замовкли, й гобіти один по одному поринули в сон.

Розділ 11

Ніж у темряві

оки гобіти готувалися до сну в брійському заїзді, Цапокрай накрила пітьма, у глибоких долинах і вздовж берега ріки поплив туман. Оселя у Струмковій Улоговині була мовчазною. Феті Виприн обережно відчинив двері й визирнув назовні. Цілий день у ньому наростав страх, він не міг ані відпочити, ні поспати, — у безшелесному нічному повітрі вчувалася загроза. Феті пильно вдивлявся в темряву, а тим часом попід деревами майнула якась чорна тінь; брама відчинилася, ніби з власної волі, а потім беззвучно зачинилася. Гобіт вжахнувся. Він сіпнувся назад і якусь мить стояв, тремтячи, в передпокої. Тоді зачинив двері й замкнув їх на замок.

Ніч глибшала. Чути було ходу коней, яких крадькома вели стежиною. Коні спинилися за брамою, і тоді з’явилися чорні постаті, схожі на нічні тіні, які крадькома перебігають землею. Одна підійшла до дверей, друга — до рогу будинку з протилежного боку. Обидві завмерли на своїх місцях, мов тіні од каменів, а ніч поволі темнішала й темнішала. Дім і принишклі дерева вичікувально затамували подих.

Аж ось листя ледь-ледь ворухнулося, десь далеко кукурікнув півень. Минала холодна переддосвітня година. Постать біля дверей зрушила з місця. У пітьмі, яку не осявали ні місяць, ані зорі, зблиснуло вихоплене з піхов лезо, ніби зірвали завісу з якогось холодного світла. Удар — тихий, але важкий — і двері задвигтіли.

— Іменем Мордору, відчиняйте! — гукнув тонкий і зловісний голос.

З другим ударом двері піддалися й упали, аж тріски з них посипались, а замок зламався. Чорні постаті хутко шаснули всередину.

Тієї самої миті між дерев поблизу задзвеніла сурма. Вона розбурхала ніч, як вогонь на верхівці пагорба.

ВСТАВАЙТЕ! СТРАХ! ВОРОГИ! ВОГОНЬ!

УСТАВАЙТЕ!

Феті Виприн не гаяв часу. Щойно побачивши, як темні постаті надходять зі саду, він уже знав, що мусить або врятуватись утечею, або загинути. І він утік, побіг через чорний вхід, через сад і через поля. А коли домчав до найближчого будинку, до якого було понад півтори версти, то впав, непритомний, на порозі. «Ні, ні, ні! — вигукував він. — Ні, не я! Я ще не нажився!» Спершу ніхто не міг уторопати, про що він белькоче. Та потому гобіти зрозуміли, що до Цапокраю прийшли вороги — якісь незвичайні нападники з Пралісу. І тоді ніхто вже не чекав ані хвилі.

СТРАХ! ВОРОГИ! ВОГОНЬ!