Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

16
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 176
Перейти на сторінку:

         – Вчитель у нас один. Та я просто передаватиму дітям те, що сказав мій господар.

         – Що? – посміялась Оля, вчувши відповідь Андрія.

         – Я сказав: збираємось.

         Через півгодини усі зібрались. Андрій Прокопович, як завжди, вдягнувся в редингот під сіру жилетку, чорні штани та лаковані туфлі. З квартири він виходив першим.

         Ольга вділась в чорний сарафан з кремового кольору туфлями. Іван же, як завжди, взяв джинсову куртку, діряві вже кросівки та спортивні штани «Адідас».      На вулиці Ольга клацнула центральним замком, й поблизу заблимав білий седан «Мерседес». Андрій Прокопович розмістився поблизу сидіння водія, позаду сів Іван. Ольга сіла за руль та одним натиском завела тихенький мотор.

         – Де знаходиться той дім? – спитала вона, налагоджуючи навігатор.

         – На Зодчих 12, – відповів Іван.

         Ольга виїхала з двору на шосе в напрямку ТРЦ «Ретровіль». Біля нього вона підвищила швидкість до дев’яносто кілометрів на годину. Коли ж їм довелося очікувати на світлофорі, вона звернулась до Андрія:

         – В якій школі ти працюєш?

         – При Спасо-Преображенському соборі. В недільній школі.

         – В недільній!? – вибухнула зі сміху Ольга. – Ти священник?

         – Ні. Та мене прийняли, бо вбачили в мені мудрість.

         – Ясно. А як ти познайомився з його батьком?

         – Ну, крім лихварства він також займається іконописом. А мені якраз потрібні були ікони.

         – То він ще й іконописець! – вигукнула Ольга. – Куприненко, що ж це в тебе за батько такий?

         – Який є, – мовив Іван.

         – Так. Але ж ви двоє: не думайте, що робите правильно, якщо хочете пограбувати старого. Він-то може й багатий, та чи буде йому приємно від цього, що ви з ним зробите? – сказав Андрій Прокопович.

         – Ні. Та ж він цього заслужив за мою матір, – відповів Іван.

         – Мстишся батькові? Коли ж ти не простиш йому, то й Отець наш не простить наших гріхів.

         – За якого бога ти мені зараз кажеш? – розлютовано спитався Іван. – Немає бога! Тим, що зараз навіть в машині їдемо, оцим ми його вже вбили!

         – Ти погано слухав мене вдома. Я сказав тобі, що земля це пекло, та ти вже й сам міг здогадатись, що як рай це можливість любити, то подумай, що ж таке любов.

         – Що таке любов? – самого себе спитав Іван Родіонович.

         – Та звідки йому те знати? – посміялась Ольга.

         – А ти як думаєш? Що таке любов? – спитав у неї Андрій Прокопович.

         Ольга тоді на мить відірвала погляд з дороги на нього. Він дивився на неї глибоким, чутливим поглядом. Він, певно, намагався зловити кожен порух її обличчя, щоб пізнати кожну цятку її сум’яття від цього питання. Що ж таке любов? Вона втямила, що насправді любов вона отримує тільки від сестри. Наче дві маленькі рибки у неозорому океані, вони з самого дитинства старались разом, та незалежно від батьків пізнати світ. Вони завше підтримували одне одного, сперечаючись, хто ж розумніше, а хто сильніше. Однак, їх взаємні стосунки все одно, в силу неодмінного досягнення зрілої точки зору та особистої філософії, розійшлись: центром Настасії став алкоголь, а Ольга тим часом усе ще вирішувалась – як їй проявити себе, як людину. Та може, їй допоможе цей чудовий молодик?

         – Яке в тебе прізвище? – спитала в нього Ольга.

         – Неважливо. Називай мене Андрієм.

         – Андрій. То звідки ти? – Ольга з повагою визнала той факт, що він хоче приховувати своє прізвище.

         – Зі обітованої землі.

         – Звідки це?

         – З Яффи. Це в Ізраїлі.

         – Ах, то ти єврей.

         – Ще й який єврей! – несподівано вмішався Іван. – Я ще таких жадних не бачив! Купив я значить лікер…

         – Та ти мовчи! – вигукнула Ольга. – Придурок, от якби не твій отець, то давно би вже тебе послала.

         – Ти не знаєш, що таке любов… – похнюпився Іван.

         – Ти про що? – глузливо попитала Ольга.

         – Ти не знаєш, що таке любов, якщо можеш нею нехтувати.

         Вчувши це, Оля засміялась крізь зуби.

         – Ні, я знала, що ти там мене любиш. По тобі це видно. Але ж ти сам вже маєш зрозуміти, що ми з тобою розмовляємо тільки через твого батька!

         – Ах… Так? – підняв погляд Іван. – Тоді зупини машину!

         – Чому це?

         – Зупини! Бо я тебе любив, та треба вже давно було це сказати!

         Тоді Ольга миттю зметикувала, що як зараз відпустить його, то всі нещодавні намагання збагатитись з його батька підуть прахом. Та не встигла вона й буркнути, як ситуацію став рятувати Андрій.

1 ... 71 72 73 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сироти долі, Olexander Sakal», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сироти долі, Olexander Sakal"