Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

Джилана змовкла.

–А я підтримую малу. – кивнув Пітер. – Ельга не така проста і добра, а зараз і поготів. Від неї можна очікувати чого завгодно.

– Візьми зброю.– взмолилася Джилана, глянувши на Найджела.

– Вона не чудовисько! – запротестувала Калерія.

– Розкажи мені! – огризнулася Джилана.

– На переговори не беруть зброю.– похитав головою Найджел.

–Тільки не з фуріями.– засміявся Пітер і отримав запотиличник від Калерії.

Найджел засміявся і, важко зітхаючи, ступив до замка. Двері були незамкненими, схоже, Ельга знала, що вони тут, а це значить, що Найджел мав рацію, вона справді повернулася у свій дім. Ступаючи крижаною підлогою, він помітив, що Ельга зробила кілька перестановок. Перенесла свої покої у вітальню. Хладний народець ховався за кутами стін, визираючи на хлопця, дивлячись із сумішшю сорому й переляку. Айларіан обнюхав хлопця, але не був налаштований агресивно.

–Привіт, Айларіане.– прошепотів Найджел.–А я боявся, що тобі зашкодив Містифікатор.

Айларіан сів перед Найджелом, схиливши голову набік.

–Радий, що з тобою все гаразд.

Заплющивши очі на мить, барс відкрив їх, знову глянувши на хлопця. Потім він сумно опустив морду і повільно почвалав до кімнати. Найджелу стало цікаво: емоції кастодіана цілковито відтворюють почуття господаря, чи він так само страждає від втрати Ельгорта, бо теж любив його?

Найджел пішов вперед, помітивши Ельгу трохи далі. Вона сиділа на крижаній веранді, вид з якої відкривався на зимовий ліс. Найджел бачив на її голові чорну вуаль із пір'ям. Варто було йому увійти в її покої, як Ельга, не обертаючись, сказала:

–Стій, де стоїш, Найджеле, бо набудеш агрегатного стану моїх батьків.

–Де Бастіан? – сам не зрозумів чому, запитав хлопець.

Ельга обернулася, вона схоже і сама здивувалась запитанню.

– Ти прийшов дізнатися про нього?

Найджел промовчав. Зрозуміло, він прийшов не за цим.

–Допомагає своєму народу, я дала йому вихідний, – додала Ельга.

–Ти не боїшся, що він зрадить тебе в якийсь момент? – раптом запитав хлопець. – Він здався мені...

– Яким? – насупилася вона.

Упс... здається, він ступає по тонкому льоду.

– Нещирим...

– Настороженим? – сказала Ельга одночасно з Найджелом, наводячи його на думку, що її визначення якраз–таки описує те, що він хотів сказати.

– Так.

– А яким був би ти, якби ти вперше у своєму житті залишився старшим, будучи завжди молодшим у сім'ї?

Ельга розуміла його, бо в них було багато спільного. Найджел хотів було сказати, але вона продовжила:

– Він втратив усе. Свій дім, своїх батьків, сестер і братів. Коли почалася війна, вороги винищили майже все їхнє селище. Я допомогла йому чим змогла, але врятувати всіх не вдалося. Ми з Айларіаном перевезли всіх сюди до моїх лісів, де вони за добу відбудували місто й оселилися тут. Я можу бути суворою, проте вони завжди виручали мене і дбали про нас усіх. Я довіряю Бастіану, бо він завжди поруч. Він відданий мені.

– Чому ти завжди кажеш, що ви з Ельгортом були одні проти всього світу?

– Тому, що коли я заморозила палац, Пітер намагався допомогти перший місяць, а потім... зник. Так, я прогнала його, але думаю частина його була рада забратися геть. Він завжди любив тікати і ховатися. А, що до Калерії... Вона втекла з Калебом майже одразу після того, як замок було зруйновано. А коли чоловіка не стало, була вбита горем, і, зрозуміло, як завжди, я не мала сил заспокоювати її. Ми з Ельгортом об'їздили тоді весь Ґотлін у пошуках чогось, що могло б хоч якось допомогти нам воскресити батьків. Я знаю, що це прокляття, але в чому його суть, не розумію.

– Чому ти впевнена, що це прокляття? Адже ти заморозила їх.

– Набагато пізніше, я навчилася прибирати лід, яким сковую. – вона поманила пальцем, і сухий бутон троянди вкрився крижаною кіркою, потім вона торкнулася пальцем зледенілої квітки, і вона повернулася до життя.– Звісно, вона замерзла й недовго лишається живою, однак... Я можу зняти зледеніння, яке сама й створила, з будь–якого предмета, за винятком цього замку.

– Можливо, справа в джерелі?

–Хтозна... – знизала плечима вона. – Але найімовірніше, я ніколи не дізнаюся цього.

У вікно влетів ворон, більший за звичайний, і сів на палець Ельги.

–Це Діаваль? – запитав Найджел, сподіваючись, що вона зрозуміє відсилання.

– Хто? – не зрозуміла Ельга.

– Ворон Малефісенти.– здався він.

– Ворон мале... чого?

– Неважливо, конкретно цей належить Душечтецю. Я пам'ятаю, як він послав його тобі.

– І що? Ворони посланці магів. Вони надсилають ними листи й доручення.

– То ви тепер друзі з Душечтецем?

– Анітрохи.