Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 30

— То як, татусь вже розповів тобі новини? — Діана вмостилась поруч зі мною на м’якому широкому підвіконні, звідки відкривалася затишна панорама внутрішнього саду. Кам’яні доріжки петляли між клумбами з лавандою, кущами троянд і якимись заморськими травами, які, здається, більше пахли, ніж цвіли. У фонтані ледь чутно плюскалась вода, а над головою шаруділо сріблясте листя старого дерева, що розкинулось аж до нашого вікна.

Я ще годину тому блукав між тих кущів, топтав гравійну стежку, як звик робити, коли не міг знайти собі місця. В одній руці — зіжмаканий лист з наказом від батька, в голові — його слова, які досі не вкладались до купи. І хоч сад завжди був моїм способом «переварити» день, цього разу не допомогло. Навпаки, тиша почала дратувати. Навіть ластівки з верхівки фонтану здавались надто гучними.

Я ліниво повернув до неї голову і змірив веселим братерським поглядом. Не можу дивитись на неї інакше, як на сестру — малу, навʼязливу і дуже наївну.

— Діана, — почав обережно, — чого б тобі радіти? Хіба ти не мрієш про сімʼю, в якій буде чоловік?

Спеціально виділяю слово «буде». Бо себе я знаю: навіть якщо ми одружимось, мене в її житті лишатиметься рівно стільки, скільки треба для виконання подружніх обовʼязків. Не більше. Бо всього себе я давно віддав Ельдану — моя кров, мій меч і мій дух належать країні.

Діана гарна, розумна, весела. Але… я і уявити не можу, щоб ми з нею перейшли цю непроговорену межу. Хоча безліч моїх побратимів — той же Даміан — облизуються лише про одному погляді на принцесу та точно заздрять моєму становищу.

— Я ж казала тобі, що вже не те мале дівчисько, яким ти мене памʼятаєш, — насупила носика дівчина. — Звісно я хочу справжню родину. Але і ти занадто самозакоханий, якщо думаєш, що я не зможу переконати тебе бути. Повір, я вмію переконувати.

Діана подивилась на мене поглядом, в якому читалось дещо більше за платонічні почуття. Вона прикусила повні губи, але погляд лишався наївним — щоправда, тепер я розумів, що ця наївність напускна. За нею сховалась недосвідчена, але досить майстерна спокусниця.

— Я не сумніваюсь, принцесо. Але не думаю, що ти зможеш переконати старого солдата.

— Та який ти старий? — Діана навіть знітилась. — Ти старший мене на якихось… десять років? Так?

Я кивнув. Нещодавно мені виповнилось двадцять вісім, а Діана щойно перетнула межу повноліття. В двадцять вісім мій батько мав сина, а Ердем вже рік як правив королівством. Я ж понизив сам себе у званні, втік з застави у слідчі і не можу агресивно відмовити своїй племінниці в тому, щоб стати її чоловіком.

— Так, – погодився. — Але у війську рік можеш рахувати за три.

Діана фиркнула:

— Думаєш, так легко бути принцесою?

З мого горла вирвався заливистий сміх. Що ж, гарне питання. Напевно я б не витримав тричі на день міняти сукні, ходити на звані вечері, перебирати нареченими, мати найкращих вчителів королівства і ніколи ні в чому собі не відмовляти.

— Я би хотіла заперечити і сказати, що все не так райдужно, — у відповідь на озвучені мною думки відмовила Діана, — але згодна — з твоїх вуст це звучить набагато приємніше.

Дівчина завела за вухо прядку темного волосся і посміхнулась знезброюючою посмішкою. Не можу не погодитись — Діана до біса гарна дівчина. Справді королівської вроди.

І я би хотів відповісти на її посмішку. Відчути в грудях тепло, а в пальцях ніг поколювання. Хотіти бачити її поруч: в подорожі, вдома, в… ліжку. І – не брехатиму – уявляв. Щойно Ердем повідомив мені своє рішення — намагався уявити Діану, як жінку.

Але кожного разу коли я закривав очі і віддавався самозадоволенню, наївні карі очі змінювались на допитливі горіхово-зелені. І тоді я не міг довго триматись — серце билось швидше у бажанні до неї та ненависті до себе.

Бо як я можу жадати ту, що вбила мого принца?

Не можу і не маю. Але продовжую, всупереч всій існуючій логіці.

Часто згадую Раммарк. Те, як вона сиділа в сусідній клітці і мовби знущалась з мене.

З застави я памʼятав її зовсім юною. А в Раммарку стало видно, що всі ці два роки вона жила не в розкоші. Юнацькі риси стали більш чіткими та різкими, щоки запали, хвилясте волосся відросло і досягало лопаток. Але очі лишились такими ж глибокими, а губи — бажаними.

Кая мучила мене, цілими днями розповідаючи історії. Про себе, про її бачення світу, про ту ніч. І постійно повторювала – постійно – що не вбивала Каріма.

Більше за все я би хотів повірити їй. Навіть вірив. Після того як сонце заходило за обрій (хоч я його і не бачив), а вона – спустошена від моїх погроз або тотального ігнорування – вмощувалась спати в кутку клітки, – я думав. Думав про те, навіщо їй було це робити. Думав про її погляд в коридорі і про момент вбивства. І чим більше я думав – тим більше сумнівався, що слідство дійсно закінчене.

Але ці думки змушували ненавидіти з новою силою: але вже не її, а себе – за те, що не справився. Що вбивця може ходити на свободі. Що не лише Карім був в небезпеці. Діана…

— Про що задумався? 

Перевів затуманений погляд на принцесу. Навіть якщо Кая не винна у вбивстві – ця думка для мене скоріше була полегшенням, ніж я дійсно в це вірив – у нас не буде спільного майбутнього. Я хочу отримати її тіло — але шлюб Меча і Щита неможливий. Це мезальянс, з якого нічого не вийде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍