Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 65: Передвесільні Клопоти.

— Не знаю, — задумливо мовила я, — адже саме вони підписали той злощасний контракт, навіть не спитавши моєї думки.
— Ти сердишся на них, — співчутливо зітхнула Клариса, — але ж усе закінчилося добре! Чи варто далі тримати образу?

Я знизала плечима. Звісно, мені й досі було дуже прикро! Просто пощастило, що нареченим за контрактом виявився саме Раймонд, а не хтось інший.
— Подумай добре, — продовжила Клариса, — до вівтаря наречену веде батько. Не позбавляй його такого щастя — видати дочку заміж!

Вона усміхалася так ласкаво, що на душі стало тепліше. Цікаво, як там тато? А сестри?

— Дякую! — щиро обійняла я Кларису.
Вона поплескала мене по спині, і я рушила до бібліотеки. Ніхто ж не знімав із мене обов’язків.

Наступний тиждень промайнув у запаморочливому вирі подій.
Ми їздили з Кларисою до міста обирати залу для святкування, весільний розпорядник плутався під ногами, вимагаючи погодити колір стрічок у букеті, оббивку стільців і ще безліч дрібниць, які мені здавалися несуттєвими.
Я переміряла сотню, а то й більше різних суконь: від надміру мережива й тканин усе злилося в одне і перестало відрізнятись одне від одного.

Клариса не давала мені ані хвилинки перепочинку, наполегливо змушуючи продовжувати вибір.
Раймонд весь цей час теж був постійно зайнятий: то проводив збори з деканами, то ганяв студентів на стадіоні, то кудись зникав із похмурим виглядом.
Ейден і Патрік постійно його дражнили щодо весілля, через що він огризався, замикав їх бар’єром у найнесподіваніших місцях, де ті сміялися до сліз, а мені доводилось втручатися і вимагати припинити безлад.

Правду кажуть: дорослі чоловіки — це підлітки в душі.

В Академії Арканум, здається, вже всі знали про майбутню подію: викладачі розглядали мене з цікавістю, намагаючись здогадатися, що ж у мені такого особливого.
Я старалася не звертати на це уваги й проходила повз із гордо піднятою головою.
Лише в бібліотеці мені вдавалося сховатися від цікавих поглядів і трохи відпочити, розбираючи книги.

Пан Кларенс наполегливо намагався звільнити мене від цієї роботи, мовляв, майбутній дружині ректора не личить виснажувати себе працею.
Я відмахувалася й продовжувала приходити, аби сховатися і побути в тиші.
Від його слів «дружина ректора» щоразу пробігали мурашки по спині: я ніяк не могла повірити, що це справді про мене!

Тільки ввечері, лежачи в ліжку, я торкалася персня на пальці — живого доказу того, що невдовзі вийду заміж, — і все одно це здавалося мені чимось нереальним.

Одного вечора, коли я поверталася до своєї кімнати після вечері, мене перехопив Раймонд і завів до свого кабінету.
— Ти втомилася, — лагідно промовив він, обіймаючи мене. — Нервуєш?
— Звісно, — зізналася я, вмощуючись у його обіймах, — не щодня ж виходжу заміж. Та й часу так мало, стільки всього треба встигнути.
— А я вже не можу дочекатися, — хрипко відповів він, дивлячись мені в очі й погладжуючи щоку. — Усе здається, що ти от-от знову втечеш, і мені доведеться кидатись навздогін.

— Не втечу, — посміхнулась я, — хіба що весільний розпорядник доведе мене до ручки, тоді доведеться ховатись від нього в лісі.
— Ти вирішила, кого запросиш? — раптово змінив тему він. — Твоя родина приїде?
— Я надіслала їм запрошення, — нехотя відповіла я. — Уже уявляю, як мачуха мені висловить усе за мій невдалий втечу. І потім ще років десять згадуватиме. А твої родичі?
— Приїдуть мама й молодший брат, батька вже давно нема, — в його очах промайнуло сумне світло, яке одразу ж згасло. — Ну і прийдуть усі ті, про кого ти читала в досьє.
— Зрозуміло, — пробурмотіла я. — Вся ваша перната компанія збереться. Пообіцяй, що не влаштуєте нічого надзвичайного.

Він засміявся і торкнувся моїх губ легким поцілунком, який швидко переріс у гарячий і жадібний.
Раймонд з труднощами його перервав і хрипко прошепотів, зарившись у моє волосся:
— Не можу дочекатися, коли ти нарешті станеш моєю. В повному сенсі.

Я трохи напружилася, і він одразу це помітив, тихо мовивши:
— Не соромся, Ізабелло. В цьому немає нічого ганебного. Це лише фізичне втілення моєї любові до тебе, і тільки.

Я кивнула, відчуваючи, що поки не готова говорити про таке вголос. Хоча й сама танула в його обіймах від ніжних поцілунків, не бажаючи, щоб вони закінчувалися.

— До речі, у мене для тебе є послання від однієї людини, — раптом серйозно промовив він. — Попри те, що колись сталося, думаю, тобі варто це почути. Хоча б для того, щоб назавжди закрити це болюче питання.
 

— Послання? Від кого? Яке ще питання? — здивовано запитала я.

Він уважно подивився на мене й міцніше притиснув до себе:
— Від Джейсона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍