Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 64: Весілля справа серйозна.

Від здивування я ледь не відкрила рота, але вчасно зціпила зуби. Раймонд дивився так пильно, ніби намагався прочитати мої думки.

— Чому ти питаєш? — запитала я, трохи спотикаючись. — У тебе ж є шлюбний контракт, ти сам казав, що все давно вирішено.

— Казав, — погодився він. — Але уявімо, що його не існує. Якою була б твоя відповідь?

Думки вихором пронеслися в голові. Якою може бути відповідь після всього, що сталося? Я опустила погляд, втупившись у свою руку, яку він досі тримав на своїх грудях. Щоки почали зрадницьки палати, а пальці — тремтіти.

— Навіть не знаю, — замислено промовила я. — Бачите, пане ректоре, в мене вже є один нестерпний наречений, тому вам доведеться якось розібратись між собою. Але обережно — кажуть, він небезпечний! Може й клюнути.

Я ледь стримала усмішку, побачивши, як він спершу насупився, а потім закотив очі й засміявся.

— Гумористка, — буркнув він удавано сердито. — Я тобі, значить, освідчуюсь, а вона жартує. У могилу зведеш мене раніше часу. То яка твоя відповідь, крихітко Ізабелло?

— Звісно, так, — випалила я й зажмурилась, наче пірнула в крижану воду. Його руки тут же міцно обійняли мене, аж ребра затріщали. Я притулилась до його грудей, почуваючись найщасливішою у світі. Раймонд голосно чмокнув мене в маківку, відпустив і витяг щось із кишені штанів.

— Протягни руку, — хрипко прошепотів він.

Я зробила, як він просив, і з подивом побачила, як він надіває мені на безіменний палець золоту обручку, всипану крихітними прозорими кристалами. Чомусь очі наповнились сльозами, а в грудях защеміло. Тепер я офіційно його наречена!

— Вона прекрасна, — тільки й змогла прошепотіти я, зовсім не романтично шморгнувши носом.

— Коли ти плачеш, я почуваюся негідником, — сказав він, цілуючи мою долоню. — Не плач, все добре.

Я кивнула, милуючись каблучкою. Вона ідеально сіла по розміру й виглядала розкішно.

— Я хочу одружитися з тобою якнайшвидше, тож обирай уже дату, — наказав він. — Інакше я потягну тебе в міську раду просто зараз і доб’юся, щоб наш шлюб зареєстрували негайно. Мене цілком влаштує скромна церемонія.

Я прикусила губу, міркуючи про весільні приготування.

— Треба скласти список запрошених, обрати сукню, костюм, банкетний зал, — почала перераховувати я. — А це все дуже дорого, між іншим. Точно не по моїй зарплаті.

Він притяг мене ближче і з крицею в голосі відрубав:

— Два тижні, крихітко Ізабелло! Це максимум, на який я погоджуюсь. Гроші — не проблема, бери скільки хочеш, матимеш повний доступ до моїх рахунків. Наймемо весільного координатора. Клариса, впевнений, із радістю допоможе.

Мої заперечення він заглушив гарячим поцілунком. Через пів години я стояла біля дверей кухні, обмахуючи обличчя, щоб зійшла припухлість з губ. Мені не терпілося поділитися новиною з Кларисою, але з'являтися перед нею в такому вигляді було б щонайменше незручно. Охайно пригладила сукню, вирівняла дихання й увійшла. Клариса одразу зрозуміла, що щось сталося. Відірвалася від зошитів, де щось записувала, й тривожно спитала:

— Ізабелло, що трапилося? Чому ти виглядаєш так, ніби привида побачила? З паном ректором усе гаразд?

— Кларисо, мені, тобто нам, знадобиться ваша допомога. Ви ж не відмовите? — випалила я.

Клариса здивовано перепитала:

— Звісно, допоможу, але в чому саме?

Я простягла їй руку, показуючи каблучку на пальці. Вона ахнула, приклала руки до щік і засяяла усмішкою.

— Нарешті, Ізабелло, яка радість! — вигукнула вона, обіймаючи мене. — Звісно, ви можете на мене розраховувати! А тепер розповідай, як пан ректор тебе вмовив надіти каблучку, а потім займемося підготовкою.

Вона посадила мене за стіл, принесла чашки, чайник і солодкі булочки й приготувалась слухати. Через годину в мене вже гуділо в голові від кількості питань, які потрібно було вирішити для весілля.

— Склади список, кого ви хочете запросити на свято, — сказала Клариса, витягуючи аркуш і простягаючи мені. — Запиши, хто буде з твого боку, а пан ректор згодом доповнить.

— Я навіть не знаю, кого мені запрошувати, — зізналася я, відчувши себе самотньою.

— А як же твій батько? І мачуха? Невже ти їх не покличеш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍