Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Шевченко був свій, Франка і Лесю сприймав більше розумом, аніж серцем, Гоголь сам обрав шлях російського письменника»
— Я трохи іншої справи торкнутися хочу. Ваші стосунки з нашим славним повстанським, козацьким, мілітарним минулим зрозумілі. А які стосунки у письменника Шкляра з головними літературними постатями минулого? Із нашим національним Пророком — Тарасом Шевченком? Із Лесею Українкою, Іваном Франком? Хто для вас, можливо, став квінтесенцією цілої плеяди Розстріляного Відродження? Хто найзнаковіший із шістдесятників? Ви завжди згадуєте про Григора Тютюнника як про дуже близьку вам постать. Хто ще впливав на вас як на митця? Думаю, це дуже цікаво і дуже важливо для тих, хто хоче впритул наблизитися до повноти розуміння вашої творчості. Наскільки це взагалі можливо, звісно.
Про «Гайдамаків» я вже казав. Пам’ятаю, як малим виходив із батьком далеко за село, ми спиналися на високий пагорб і тато, показуючи в далечінь, казав: «А отам Моринці в розколинці». Шевченко в нашій родині сприймався так, наче він був нашим родичем. На стіні висів його портрет, і мені здавалося, що то котрийсь із моїх дідусів, яких я ніколи не бачив. А оті качаточка, що хлюпочуться попід осокою, — плавали, думав я, по нашому ставку, це написано про них. Дуже близькою була Тарасова мова, інтонація. Моринці, Керелівка, Будища розмовляли точнісінько так, як моя Ганжалівка, і ця мовна стихія, яку поет виніс із рідного краю, западала глибоко в душу. Це навіть не можна назвати обожнюванням. Тарас був СВІЙ. Пізніше прийшли і Франко, і Леся, але я сприймав їх більше розумом, аніж серцем. Це не було на рівні нервових клітин, як із Шевченком. Хоча з Франком у мене теж були особливі стосунки. Після першого курсу університету ми з товаришем поїхали до Львова і відразу пішли до музею Франка. Там після огляду експозицій нам раптом піднесли книгу відгуків. Я взяв ручку, і несподівано у мене вирвався експромт галицьким діалектом. Я написав у тій книзі на цупкому папері вірш із двох рядків: «Не маю чим ся похвалити, Бо скеля ще не вся розбита». Ми вийшли на вулицю збуджені, мовби сп’янілі, і тут товариш злякано поглянув на мене. «Ти хоч розумієш, що ти написав?» — спитав він. «А що? Хіба так не є?» — я й далі говорив майже по-галицькому. «Та нас же обох виженуть з університету», — сказав він. До мене дійшло. Ми сіли на лавку в парку й зажурилися. Нарешті товариш прийшов до тями. «Я піду й спробую непомітно вирвати ту сторінку з книги», — сказав він. «Спробуй», — погодився я. Він пішов, і йому поталанило влучити такий момент, що він це зробив. Повернувся з вирваною сторінкою, але не віддав її мені, а порвав на дрібнюсінькі клаптики й викинув в урну. Таке було моє перше знайомство зі Львовом і музеєм Франка. Лесиними слідами я теж ходив від Колодяжного, урочища Нечимного, де народилася «Лісова пісня», й аж до Ялти. Поруч із Нечимним у Ковельському районі лежить село Уховецьк. Мій старший брат Петро одружився з дівчиною Мариною з цього села, і там ми гуляли волинське весілля. То був далекий 1975 рік. І ось осмілівши після чарки, я тихенько спитав в одного колоритного дідуся: «Діду, а ви можете показати мені справжнього бандерівця?» Я вже знав, що Волинь — повстанський край, але тоді ще не розрізняв бандерівців і бульбівців. Дідусь насторожився, спершу ніби й не втямив, чого я від нього хочу. А потім гарненько випив і десь подівся. Через певний час з’явився в порозі зодягнутий, у шапці (зима була), і поманив мене пальцем. Я вийшов надвір, біля воріт стояли сани, запряжені конячиною. Через глибокі сніги ми поїхали в сусіднє село Скулин і зайшли до однієї хатини, де нас зустріла вже немолода, але красива синьоока жінка. Синіших очей я в житті не бачив. Це була зв’язкова УПА Ганна Зелена на псевдо Гива. Тобто плакуча верба. Псевдо їй дав сам Клим Савур — командир УПА-Північ. Не знаю, як так вийшло, але ми розговорилися і Ганна Зелена розповіла мені про все своє життя, про підпільну боротьбу, про каторжні літа в концтаборах. До речі, вона дістала поранення під час Норильського повстання політв’язнів 1953 року. Говорили довго. Думаю, що вже тоді підпільниця Гива посіяла в мені зерня майбутнього роману про УПА. А коли я поїхав, Ганну дуже висварила її мати. Мовляв, хіба ти знаєш, хто то такий приїжджав, що розпустила язика? І вони потім ще довго потерпали, чи не закінчиться це лихом. Через багато літ я зустрів Ганну Зелену в урочищі Нечимному на Лесиному літературно-мистецькому святі «Лісова пісня». Ми й зараз спілкуємося, недавно я провідував пані Ганну на Волині. Торік вона зустріла свій 90-й рік. Смію думати, що звів мене зі зв’язковою УПА Гивою не щасливий випадок, а Леся Українка. То правда, усе в цьому світі пов’язане невидимими нитями. Коли говорити про Розстріляне Відродження, то першим переді мною виринає Плужник. Євген Плужник. Бачу, як приставляють до стіни людину, чую, як сухо чмихає старий наган. А ось іще ведуть на розстріл. «Передній, мабуть, ходив — так човгав, Черевики скривив...» Прості, прозаїчні слова, а яка сила! Яка зрима картина! А Володимир Свідзінський... Чомусь поети того часу мені ближчі за прозаїків. Хоча, звісно, і Хвильовий, і Підмогильний — митці особливого власного простору, але, мабуть, я прийшов до них з певним запізненням. Не зі своєї вини. Надто довго вони були під забороною... Шкільна та й університетська програми спонукали не сприймати глибоко багатьох видатних авторів. Класичний приклад — геніальний Тичина, з якого система зробила заледве не посміховисько. Шістдесятники — ціла епоха в нашій літературі. Я вже згадував Вінграновського, це був волхв, характерник, який міг обертати словом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.