Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

на стонадцять сторін, засвічував його, як зірку на небі. Ліна Костенко — бездоганна форма, афористичне мислення, космос українського духу. Але найбільший вплив зробив на мене Василь Симоненко. У сенсі світоглядного становлення. Із цим поетом у нашому роду теж була цікава історія. Один із моїх дядьків, Михайло, жив у Києві, працював на «Ленінській кузні» і, бідолаха, був геть окацапився. Але вчасно потрапив під вплив інтелігентного приятеля. Одного вечора дядько прийшов додому зі збіркою поезій Василя Симоненка і сказав своїм дітям: «Я вам більше не папа, а тато». Діти виросли українцями. Дядько Михайло так глибоко перейнявся Симоненком, що й мене, школяра, присадив на його вірші, даруйте за таке порівняння, як на голку. Я почав у школі висловлювати такі думки, що вчителі лякалися. Директор казав, що треба розібратися з моїми батьками, бо тут щось нечисте. Але якось обійшлося. Видно, ніхто не хотів кидати тінь на школу. Ми з однокласником Володькою Антоненком удвох створили «організацію Самостійна Україна». Більше нікого до неї не запрошували, щоб нас не продали. Вітаючись, ми звіддалік показували один одному літеру «С», складену великим і вказівним пальцем, вигнутими у дугу, і це був наш пароль. Літера «С» означала самостійність. Десь у восьмому класі я почав писати патріотичні вірші про Україну, Шевченків край, наслідуючи Симоненка, і деякі з них навіть друкувала обласна молодіжна газета «Молодь Черкащини». Недавно одна черкаська журналістка надіслала мені копію мого вірша, який у 60-х роках не пройшов цензуру, але й досі зберігається в архіві обласної газети. Вірш називається «Нескорений». Він про незламного козака, який уособлює Україну. Цікаво, що й Василь Симоненко у 60-х роках працював у черкаській газеті, але тоді, коли я там друкувався, поета вже не було на світі. До середини 70-х я вже близько познайомився з геніальним новелістом Григором Тютюнником, якого називали совістю української літератури. У 1976-му я працював у журналі «Ранок», вів там прозу, і надрукував знамените оповідання Тютюнника «Три зозулі з поклоном». Коли вийшов журнал з цим оповіданням, Григір не повірив своїм очам. Річ у тім, що до того «Три зозулі...» вже побували в редакціях усіх відомих журналів — «Вітчизні», «Дніпрі», але його боялися друкувати. Я ж замінив там кілька слів, щоб не так видно було, що головний герой репресований і пише листи з таборів. Щоб можна було подумати, начебто він на війні. Ну, це для дурних. Той відредагований текст машинопису я зберігаю і досі. Тютюнника я свого часу теж наслідував, як багато тодішніх молодих прозаїків, але це була добра школа у виробленні стилю оповідача. Із шістдесятників ще я глибоко шанував і шаную Валерія Шевчука. Не зустрічав людини вищого інтелекту і такої несхибної на своєму шляху. Із зарубіжних письменників мені лягали на душу Кнут Гамсун, Гемінгвей, Ремарк, Стейнбек... Може, когось і забув, бо то була, мабуть, не пристрасть, а втішне читання.

— Я нещодавно з цікавістю прочитав стареньке інтерв’ю 2004 року. Інтерв’ю Марії Матіос, яку я глибоко шаную, із Василем Шклярем. Назва інтерв’ю була «Василь Шкляр — кіл ер авторитетів». Це про те, як ви хотіли убити «справжніх» Миколу Гоголя, Панаса Мирного, інших, модернізувавши мову їхніх текстів та зробивши їх «більш сучасними та менш русифікованими». А дехто вважав, що «несправжніми». То був цікавий етап вашої творчості, зараз трохи забутий. Нагадайте нам про нього докладніше.

— Років п’ятнадцять тому директор видавництва «Дніпро» Володимир Войтович запросив мене попрацювати у нього головним редактором. Видамо, каже, кілька гарних книжок, та й знов підеш собі на творчий хліб. Добре, кажу, прийду, щоб видати нарешті вірменський епос «Давид Сасунський». Його переклав з оригіналу Віктор Кочевський, але на таке об’ємне видання не могли знайти грошей кільканадцять років. Я написав до епосу передмову, зробив примітки, бо все ж таки, який не є, вірменіст, ми налягли на Держкомвидав і випустили ошатну книжку «Давид Сасунці». Потім вирішили видати первісний варіант «Тараса Бульби», що побачив світ у збірці «Миргород» 1835 року. Пізніше Гоголь разом зі своїми редакторами спотворив його, щоб, як вони казали, «усіліть общєрускій ідейний смисл». Той скалічений варіант канонізували, і його досі, якщо не помиляюся, вивчають таким наші діти у школах, вишах. Я переклав справжнього «Бульбу», Сергій Якутович зробив блискучі ілюстрації, і подарункова книга розлетілася вмить. Щоправда, тодішній російський посол Черномирдін в одному інтерв’ю сказав, що «подлий пєрєводчік всьо ето сам прідумал, Гоголь такого не пісал і пісать нє мог». Але я в Гоголя не міняв ні коми, ні титли. А на своїх рідненьких критиків я напоровся, коли взявся за проект «адаптація класиків». Це не був мій винахід. У всіх розвинених літературах давно існували скорочені варіанти класичних творів. І то не лише для дітей чи невибагливих читачів. Мало хто знає, що ми ніколи не читали в повному обсязі «Робінзона Крузо» чи роман «Ґарґантюа й Пантаґрюель». Або ті ж таки «Мандри Гуллівера». І я зробив «Повію» Панаса Мирного із 600 сторінок — 200. Потім «осучаснив» «Декамерон» Боккаччо. Що тут зчинилося! Старші письменники здійняли галас у «Літературній Україні», у журналах: убивця пророків, герострат, і пішло й поїхало. Я саме під той час завершив цікаву штуку. Зробив із «Ревізора» Гоголя прозовий твір, перелицювавши його на сучасний лад. Там у відомих комедійних образах угадувалися наші провідні політики, тодішній міський голова Києва тощо. Називалася ця річ «Репетиція сатани». Друкувати її не наважилися, але один видавець викупив у мене «Репетицію сатани», і, думаю, колись вона побачить світ. Хоча той проект зараз мене мало хвилює.

— До речі, вічна тема української літератури — ідентичність Гоголя. Приміром, Євген Маланюк щиро визнавав його талант і внесок до літератури, бачив «національний образ» Гоголя, однак прямо називав його «прапором політичного малоросійства». А Дмитро Донцов, навпаки, вважав, що Гоголь утік з України, задихаючись від духу «рідної старосвітщини», себто рятуючись від нездалості місцевого життя, його затхлості. Ви тут визначилися: самоідентичність Гоголя українська? Російська? Чи взагалі ця дихотомія не працює для постаті Гоголя і вся ця дискусія про його ідентичність — праця Сізіфа?

— Для мене тут дискусії не існує. Гоголь сам обрав шлях російського письменника. Українською мовою він не володів на тому рівні, щоб писати художні твори. Навіть з матір’ю листувався по-московському. І Шевченко у тій-таки седнівській передмові пише, що Гоголь «свого язика не знає». Більше того, Микола Васильович вважав, що всі слов’янські письменники мусять писати спільною мовою, тобто російською. Це вже був маразм. А поезія