Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

якого я не змогла вибратися. Поліція накинулася на маніфестантів з кийками, сльозогінним газом і потужними струменями брудної води. Один із цих струменів шваркнув мною об стіну будинку. Перші три дні по операції я долала біль за допомогою сильних анальгетиків і марихуани, але вже місяць носила руку на перев’язі, тож терпець мені уривався. У той вечір я побачила першу прикмету того, що стане моїми муками в наступні чотири роки, які ще триватиме диктатура. Якщо в чотирнадцять років ти став на стежку війни, то до повноліття міг і не дожити: вояччина зробила б усе, аби завадити тобі у цьому. Тривожачись за тебе, я посивіла, малий засранцю.

Ми вже не жили в старій квартирі біля Японського парку, який нині називається Парком Батьківщини, бо після того, як померли Хосе Антоніо і міс Тейлор, вона стала для нас завеликою і, крім того, не відповідала моєму новому душевному стану. Ми четверо, Етельвіна, Кріспін, ти і я, перебралися в ту хатку, яка розвалилася під час землетрусу, пам’ятаєш? Вона стояла далеко від центру і Військової школи, де відбувалася більшість заворушень. Зміна помешкання стала ще одним кроком на шляху поступової відмови від цяцьок, які раніше здавалися мені вкрай необхідними, а тепер мене обтяжували. Я позбулася важких меблів, перських килимів, зайвини прикрас, і залишила лише основний домашній скарб. Як тільки Етельвіна відібрала те, що хотіла лишити собі на той час, коли захоче жити у власній квартирі, яку наразі здавала в оренду і таким чином отримувала прибуток, я покликала ватагу племінників і племінниць, з якими насправді мало спілкувалася, аби вони узяли собі все, що захочуть: за неповні два дні зникло майже все. Ми переїхали з мінімумом речей, що цілком спантеличило Етельвіну, яка не розуміла забаганки жити як посполиті, якщо ми могли жити як багачі.

Важко заробити працюючи, як у моїй молодості. Що важча робота, то гірше вона оплачується. Значно легше збагатитися нічого не виробляючи, переводячи гроші з одного місця в інше, спекулюючи, використовуючи можливості біржі, інвестуючи в зусилля інших людей. Також легко все втратити та опинитися на вулиці, якщо жити зі щоденної праці, але важко доробитися багатства, бо гроші притягують гроші, які множаться в загадковому вимірі банківських рахунків та інвестицій. Я зуміла накопичити багато задовго до того, як мені прийшло до голови, як це витрачати.

Спочатку були жінки, з якими я познайомилася того дня, коли ми ходили ідентифікувати останки з печери. Дігна, Росаріо, Ґладіс, Марія, Мальва, Діонісія і кілька інших, і особливо Соня, мати чотирьох братів Наварро, невисока, жилава, міцна, як дуб, яка того дня упевнилася, що її синів убили, як вона й підозрювала багато років, та замість потонути в горі, вона стала на чолі інших, вимагаючи, аби їм віддали кістки і покарали винних. Усі вони були селянками з околиць Науеля, знайомими Факунди, опорами своїх родин, бо позосталі чоловіки були відсутні або охоплені безнадією. Вони змалку працювали від зорі до зорі й робитимуть це до смерті. Мріяли про те, аби їхні діти чи онуки закінчили школу, здобули якусь професію і мали легше життя, ніж вони.

Я почала навідувати їх одна по одній, майже завжди у супроводі Факунди. Вони розповідали мені про своїх зниклих, про те, якими вони були за життя, про те, як їх забрали, про безконечну бюрократичну тяганину з їх пошуком, про те, як вони стукали в різні двері, розсилали листи, сідали перед поліцейськими дільницями, вимагаючи їх повернення, як їх проганяли, залякували, змушували замовкнути, як вони не відступалися і продовжували розшуки. Вони тихо плакали, а часом сміялися. Пригощали мене чаєм, трав’яними настоями, мате. Кави в них не було. Факунда застерегла мене від подарунків, які могли їх образити, бо вони не могли за них віддячитися. Я приносила їм ліки, коли вони їх потребували, і кросівки для дітей — це вони приймали і, своєю чергою, давали мені яйця або курку.

Я потроху інтегрувалася в їхню групу, обережно, аби їх не образити. Я змирилася з тим, що не така, як вони — не лицемірячи, бо це було б марно. Навчилася слухати, не намагаючись вирішити їхні проблеми або дати пораду. Факунді спало на думку збиратися усім разом на фермі щоп’ятниці. Вона жила там зі своєю донькою Нарсісою, яка перетворилася на опасисту і владну матрону, і внучкою, що звалася Сусана, про яку я розповім тобі далі. Понад рік тому Факунда перестала пекти пиріжки, бо, як вона казала, вже не мала сили так гарувати, але за допомогою Нарсіси старалася випікати свої знамениті торти для жіночих п’ятничних зібрань. Я бувала на них приблизно раз на місяць, бо подорож зі столиці була дуже довгою.

У той час я знову зблизилася з Антоном Кусановичем і його донькою Майлен, дванадцятирічною дівчинкою, худою — одні лікті, коліна і ніс, — але серйозною, як нотаріус, яка представилася феміністкою. Мені згадалася Тереса Рівас, єдина феміністка, яку я знала. Я запитала дівчинку, що це для неї означає, і вона мене поінформувала, що бореться проти патріархату, тобто проти чоловіків загалом.

— Не звертай на неї уваги, Віолето, зараз вона феміністка, але їй це скоро минеться. Минулого року вона була вегетаріанкою, — пояснив мені її батько.

Цілеспрямованість тієї дівчинки тоді справила на мене враження, але невдовзі я про неї забула. Не могла й подумати, що вона стане такою важливою для мене і для тебе, Каміло.

Ті сільські жінки показали мені, що відвага є заразливою, а сила полягає в кількості: те, чого не може добитися одна, досягається гуртом і чим він більший, тим краще. Вони належали до національного об’єднання сотень матерів та дружин зниклих людей, які були настільки рішучими, що влада не змогла їх розігнати. Офіційна версія заперечувала, що є зниклі люди, і стверджувала, що це комуністична пропаганда, а цих жінок називала божевільними шкідницями і зрадницями. Преса, оглядаючись на цензуру, про них не згадувала, але за кордоном їх добре знали завдяки захисницям людських прав і вигнанцям, які впродовж років вели кампанію з викриття злочинів диктатури.

На тих п’ятничних зустрічах з Факундиними тортами я довідалася, що вже кілька десятиріч існує багато жіночих об’єднань, які мають різну мету, і навіть військовий мачизм не зміг їх знищити. Їхня діяльність при диктатурі ускладнилася, але не стала неможливою. Я зблизилася з групами, як боролися за закон про розлучення або за декриміналізацію абортів. До них входили робітниці, жінки середнього класу, спеціалістки, мисткині, інтелектуалки. Я приходила на ці