Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

після яких в мене часто залишалися синці. Ми з Роєм повторювали ту саму рутину, спокійні та певні того, що насолоджуємося однаково, а потім відпочивали обійнявшись, почуваючись затишно і вдоволено. Розмовляли ми мало, нас не обходило минуле і не існувало майбутнього. Він знав про Хуліана Браво і підозрював, чому я його розлюбила, але не ставив мені запитань: для нього був важливий лише той час, який ми могли провести разом. Я також ні про що не розпитувала. Не знала, чи є в нього родина, чи був він колись одружений або що він робив до того, як зайнявся своїм дивним ремеслом.

У Роя був скромний трейлер, і в ньому ми впродовж двох чи трьох тижнів мандрували різними місцинами країни, зокрема національними парками. Цей фургон не був одним із найсучасніших чи найрозкішніших, але справлявся зі своїм завданням, ні разу не підвівши. Він складався з невеличкої вітальні, де був багатофункціональний стіл, простої кухоньки, душової кабіни, настільки тісної, що коли в мене вислизало з рук мило, я не могла нагнутись, аби його підняти, і ліжка в глибині, яке відмежовували від решти салону розсувні двері. У трейлері був бак з водою на даху, електрика, що ми могли під’єднати до електромережі в кемпінгу, і біотуалет. Місця нам вистачало, за винятком тих днів, коли дощило і нам доводилося тоді сидіти всередині, але таке бувало нечасто.

Сполучені Штати — це цілий всесвіт, на їхній території є різні народи і прерізні краєвиди. Ми з Роєм мандрували без поспіху і визначеного маршруту, їхали туди, куди нас в ту мить вела інтуїція. Так ми проїхали від Долини смерті в Каліфорнії, де в 52-градусній жарі витали душі тих, хто загинув у пустелі, до льодовика на Алясці, де ми їздили на санях, які тягнули дванадцять псів. Дорогою ми спинялися де доведеться. Робили довгі прогулянки, купалися в річках і озерах, рибалили, готували їжу просто неба.

Пригадую, наче це було вчора, останню ніч, яку ми провели разом у трейлері. Мені було шістдесят чотири роки, а почувалась я на тридцять. Ми провели чудовий тиждень у парку Йосеміті: був початок осені, коли вже менше туристів і краєвид дивовижно змінюється, а дерева прибирають яскравих барв — червоної, помаранчевої та жовтої. Як і кожного вечора, ми готували вечерю на жаровні: запікали свіжу рибу і овочі. Зненацька неподалік з’явився ведмідь, величезний темний звір, який перевальцем підійшов до нас, настільки близько, що ми почули його сипле дихання і я могла б заприсягнутися, що зачули його дух. Нас вчили, як поводитися в такому надзвичайному випадку, але тієї миті через паніку всі настанови вилетіли мені з голови. Нам казали, щоб ми лишалися непорушними, не кричали і не дивилися йому в очі, але я почала лементувати і перестрашено стрибати.

Ведмідь звівся на задні лапи, передні підняв догори і відповів мені страхітливим гортанним риком, який ще довго відлунював. Рой не зволікав. Схопив мене за куртку і майже заволік у трейлер. Ми встигли увійти і зачинити двері перед самим носом ведмедя, який накинувся на автомобіль і розлючено тряс його певний час, доки його увагу не привабила їжа, яку ми готували. Вдовольнивши голод нашою вечерею і мішком зі сміттям, він зі спокоєм Будди всівся споглядати за тим, як опускається ніч.

Того вечора ми не виходили надвір і повечеряли консервованою квасолею. Вночі ведмідь пішов собі, а зранку ми швиденько позбирали свої речі та поїхали геть. Думаю, що мені нечасто бувало так страшно. Згодом я кілька разів ходила в зоопарк спостерігати за ведмедями: здалеку вони гарні.

У ті канікули я звернула увагу, що на Роєві висить одяг: він схуд, та позаяк був таким самим енергійним і піднесеним, як завжди, я не надала цьому ваги. Наступного дня ми попрощалися в аеропорту Лос-Анджелеса. Коли ми обійнялись, я помітила, що він зворушений і на очі йому набігли сльози, чого раніше ніколи не бувало і не відповідало створюваному ним образу сильного мачо.

— Передавай вітання моєму синові Каміло, — сказав він, витерши сльози рукою.

Він завжди розпитував про тебе і завжди жартома згадував, що ти записаний як його син.

Того дня я не підозрювала, що ми вже ніколи не спатимемо разом. Через рік Рой помер від раку. Він приховав від мене свою хворобу, бо хотів, щоб я згадувала його здоровим, закоханим і сповненим сил, але мене сповістила Ріта Лінарес.

— Він самотній, Віолето, ніхто його не провідує, схоже, у нього немає родини і він не дозволив мені зателефонувати його друзям. Коли вже не міг терпіти біль, погодився перебратися до мене. Ми дружимо зі школи, він завжди був у моєму житті, відколи я приїхала в цю країну малою іммігранткою, яка ледве розмовляла англійською мовою: він завжди допомагав мені, коли я цього потребувала, він мені як брат, — сказала вона, плачучи.

Я негайно вилетіла в Лос-Анджелес, сподіваючись, що він усе ще в Рітиному домі, але його вже забрали в лікарню. То була та сама лікарня, де ти народився і де я бачила Ньєвес востаннє — з тими самими широкими коридорами, флуоресцентними лампами, лінолеумовими підлогами, запахом дезінфекції і капличкою з вітражами. Рой лежав підключений до дихального апарата, він був при свідомості. Говорити не міг, але по його очах я бачила, що він мене впізнав, і хочу думати, що моя присутність була для нього розрадою.

— Я люблю тебе, Рою, дуже, дуже люблю... — повторила я йому тисячу разів.

Наступного дня він помер, тримаючи за руку мене і Ріту.

Ти так швидко виріс, Каміло, що якось увечері зайшов до мене в кімнату, щоб побажати добраніч, і мене злякала присутність незнайомого юнака. Ти прийшов у п’ятничній шкільній формі, тобто з потом і брудом всього попереднього тижня, зі скуйовдженим волоссям і збудженим виразом обличчя. Ти загубив велосипед і пробіг двадцять з гаком кварталів, аби встигнути до комендантської години.

— Де ти валандався? Вже майже десята вечора, Каміло.

— Я протестував.

— Проти кого, хотіла б я знати?

— Проти вояччини, проти чого ж іще.

— Ти здурів! Я тобі забороняю!

— А мені здається, що ти не маєш морального права забороняти мені це, — відпер ти і підморгнув з тим збитошним лукавством, яке мене завжди обеззброювало.

Мені й справді вгвинтили в ключицю шуруп, бо я опинилася серед протестантів, але сталося це випадково. У той час я ще не ризикувала, а просто йшла вулицею, коли накотився натовп, з